Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

— Знову ви? — ​здивувалася пані Сафронська, побачивши перед собою обличчя Вістовича. 

— Цього разу не сам, — ​відповів той, знімаючи капелюха. — ​Зі мною мій колега і… 

— Але я все вам сказала. 

— Хай вам грець, відчиняйте! — ​гримнув Кронфельд і, просунувши руку за двері, зірвав ланцюга з гачка. 

Одразу після цього він безцеремонно зайшов до передпокою. 

Вістовичу й Самковському не лишалося нічого іншого, як піти слідом. Пані Сафронська перелякано притиснулась до стіни. 

— Ось ці добродії, пані Ельвіро, стверджують, що ваш чоловік, якого ви отруїли, живий. Це так? — ​запитав у неї оберкомісар. 

Жінка не відповіла, а тільки схлипнула й притиснула долоні до обличчя. 

— Це так?! — ​підвищив голос Кронфельд. 

Вістович уже збирався втрутитись, коли голос за його спиною змусив завмерти всіх. 

— Так, скурвий ти сину. Дай їй спокій. 

Перш ніж комісар озирнувся, погляд його зачепився за стіл, де стояла відкоркована пляшка вина і два келихи. 

У дверях вітальні з’явився згорблений чоловік, що спирався на палицю. Важко переставляючи ноги, він підійшов до крісла і, кривлячись від болю, сів. 

— Сьогодні ми маємо свято, — ​промовив він, вказуючи поглядом на вино, — ​моя неймовірна Ельвіра сплатила кредиторам останню крону з моїх боргів… 

Кронфельд іронічно глянув на Вістовича. 

— Ви, здається, в чомусь підозрювали цього пана, якому ледве вдається самостійно ходити, — ​сказав він. — ​Думаю, якраз час його допитати. 

Скрививши єхидну посмішку, оберкомісар подався до виходу. Тим часом, Ельвіра стримала Вістовича за рукав: 

— Мій чоловік дуже хворий, пане комісаре, — ​сказала вона, — ​боюся, не витримає, якщо ту справу знову відновлять… 

— Кого поховали тоді замість нього? — ​запитав Вістович. 

— Якогось молодого волоцюгу. Той помер під нашими вікнами, от у Казимира й виник тоді такий план… Він у всьому розкаявся… Будь ласка, не тривожте минулого. 

— Слідство завершено, — ​сухо відповів комісар. — ​На все добре, пані Сафронська. 

Вийшовши з будинку, троє чоловіків якийсь час мовчки курили, уникаючи погляду один одного. Самковський спостерігав, як з Верхньої Личаківської вниз поволі їхав переповнений трамвай, своїм дзеленчанням розганяючи юрбу дітлахів і роззяв-перехожих, що пленталися посеред вулиці. Вістович розглядав квітучу вишню, що визирала з чийогось саду, спираючись на кам’яний мур. Комісар врешті викинув недопалок і вже збирався йти у бік Митної, коли ж до нього озвався Кронфельд: 

— Я трохи погарячкував. Не тримайте на мене зла, Вістовичу. 

— У жодному разі, пане оберкомісаре. Знаючи, що з вами зробить власне сумління, можу лише поспівчувати, — ​відповів той. 

Не попрощавшись, вони з Самковським залишили його самого посеред хідника й спішним кроком подалися до Дирекції, щоб встигнути на післяобідню нараду в кабінеті Шехтеля. 

Директор мав бадьорий вигляд, усміхався й приязно запропонував підлеглим пригоститися кавою з чималого дзбанка посеред столу. Поруч стояло кілька гарних філіжанок і цукорниця з корецької порцеляни. Шехтель полюбляв вишуканий посуд. Порцелянова мануфактура у волинському містечку Корець вже понад 60 років як занепала. Тому директор з особливим завзяттям скуповував їхні вироби всюди, де тільки міг. 

— Хочу привітати вас із успішним завершенням слідства, панове, — ​урочисто звернувся він до підлеглих. — Маніяка вже спіймано, і тепер можна зітхнути з полегшенням. 

— Прикро ваш розчаровувати, Herr Direktor, але справжнього маніяка не спіймано, — ​заперечив комісар. 

— Як? А Брюкнер? Той самий, що привселюдно обіцяв убивати поліціянтів. Чи не так, пане Самковський? 

— Пане директоре… — ​спробував сказати щось ад’юнкт, втім, Шехтель його не слухав. 

— Ви вдвох зв’язали його, мов кабана, і притягнули у в’язницю! — ​з гордістю промовив директор. — ​Я вами пишаюся, чорт забирай! А щодо тих двох російських конфідентів, я маю на увазі Орлова і Грумма, то ними заопікується Evidenzbüro. А саме — полковник Редль, щойно одужає. Сьогодні мав з ним коротку телефонічну розмову, і він повідомив, що за тиждень-півтора його випишуть зі шпиталю… 

Двері кабінету без стуку раптово прочинились, і всередину зайшов міністр фон Шпрегорф. Тепер комісар збагнув, чому Шехтель виставив на стіл свою колекційну порцеляну. Усі присутні підвелися. 

— Вітаю вас, панове, — ​сказав міністр, знаком показуючи, що можна сісти. 

Поліціянти привітались у відповідь. 

— Бажаєте кави, пане міністре? — ​запопадливо мовив директор. 

— Ні, дякую, — ​відмовився той. — ​Перейдімо одразу до справи. 

— Як скажете. 

Шехтель вирівнявся у кріслі й прибрав поважного вигляду. 

— Пане міністре, — ​почав він, — ​радий звітувати, що львівська поліція завершила слідство у справі жорстокого маніяка, що досі тримав у страху наше місто… 

Фон Шпрегорф здивовано глянув на Вістовича. 

— Це правда, пане комісаре? — ​запитав він. 

Вістович завагався з відповіддю, але, зловивши на собі вогненний погляд Шехтеля, відповів ствердно. 

— А як же той майор, що виявився живим? — ​допитувався міністр. 

— За стільки років він перетворився на хворого й майже немічного чоловіка, — ​сказав комісар, — ​тому, як з’ясувалося, немає жодних підстав його підозрювати. 

— Крім того, наші поліціянти затримали двох російських агентів… — ​директор ніяк не хотів переривати свою доповідь. 

Втім, фон Шпрегорф підвівся, і йому довелося замовкнути. Решта також посхоплювались зі своїх місць. 

— Якщо справу завершено, то я сьогодні ж повертаюся до Відня, — ​повідомив він. — ​Мене тут більше нічого не тримає. 

Діставши з кишені візитівку, простягнув її Вістовичу. 

— Знайдіть мене коли-небудь у столиці, комісаре. Мої слова про вдячність не були порожнім звуком. 

— До побачення, панове! — ​попрощався він з усіма і вийшов за двері. 

На Шехтеля після цього було гірко дивитись. Здавалося, директору хотілося одночасно розридатись і придушити Вістовича. Врешті, нервовим жестом той наказав підлеглим залишити кабінет. Ад’юнкт і комісар, так і не допивши кави з корецької порцеляни, вийшли. 

У коридорі вони зупинились і поглянули один на одного. 

— І що робимо далі? — ​трохи розгублено запитав Самковський. 

— Маю охоту випити чогось міцного, — ​відповів комісар. — ​Складете компанію? 

Ад’юнкт стенув плечима. 

— Чому б ні… 

— Тоді ходімо звідси, доки ніхто не спаскудив нам таких чудових планів. 

Поліціянти вийшли на вулицю й небавом рушили вздовж Академічної на Баторія, а відтак, перетнувши Галицьку площу, а далі Валову, опинились на Сербській. Тут Вістович зупинився біля кнайпи «Мінотавр». 

— Бували тут раніше, Самковський? — ​запитав комісар, коли вони зайшли всередину й вмостилися за вільним столиком. 

— Уже й не пригадую, але про цю кнайпу згадував хтось із наших слідчих, — ​відповів той. 

— Он як? Чому?