Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

правду можна використати з ницими цілями. Що важливіше, постає питання мотиву. Відтоді минуло майже шість років, а я так і не знайшов відповіді. Сказати, що вона запалала до мене непоборною пристрастю, було б перебільшенням, тут я себе не дурю. Йшлося про щось глибше, жаскіше. Останнім часом я себе питаю, чи не відчула вона бува у мені ненависті до Феншо — ​такої ж потужної, як у неї самої. Можливо, вона відчула між нами цей непроговорений зв’язок, можливо, такі зв’язки тільки й можна утвердити збоченими, екстравагантними вчинками. Трахнути мене — ​це як трахнути Феншо, власного сина: вона знову оволоділа ним у темряві гріха, і то лише, щоб знищити. Страшна помста. Якщо це справді так, то я не можу дозволити собі розкоші називатися жертвою. Тоді я — ​щонайменше спільник.

Почалося все незабаром після того, як вона розплакалася — ​коли вона нарешті стомилася й виговорилася, то зайшлася сльозами. П’яний і переповнений почуттями, я підвівся, підійшов і обійняв її, щоб заспокоїти. Це штовхнуло нас за межу. Цього доторку вистачило, щоб спровокувати сексуальну реакцію, пробудити сліпі спогади про інші тіла й інші обійми, і за мить ми вже цілувалися, а за геть небагато митей по тому — ​лежали голі у її ліжку нагорі.

Попри випите, я був достатньо тверезий, аби розуміти, що роблю. Але навіть почуття вини мене не спинило. Ця мить скінчиться, — ​сказав я собі, — ​й нікого я не скривджу. Це не має нічого спільного з моїм життям, нічого спільного із Софією. Але потім, коли все вже почалося, я зрозумів, що є в цьому глибший вимір. Мені подобалося трахати матір Феншо, але це не мало нічого спільного із задоволенням. Почуття взяли наді мною гору, і вперше у житті я не відчував у собі ані крихти ніжності. Я трахався з ненависті, перетворював це на акт насильства, вбивався в жінку, ніби хотів її розтоптати. Я поринув у свою власну пітьму і там виявив найстрашніше: що сексуальне бажання може водночас бути бажанням убивати, й настає такий момент, коли можна обрати смерть понад життя. Ця жінка хотіла, щоб я завдав їй болю, а я так робив — ​і насолоджувався своєю жорстокістю. Але навіть тоді я розумів, що це — ​напівміри, вона — ​не більш ніж тінь, а я використовую її, щоб завдати удару Феншо. Коли я занурився в неї вдруге — ​ми спітніли і стогнали, як істоти з жахіть — ​я нарешті все зрозумів. Я хотів убити Феншо. Я хотів, щоб Феншо загинув, і збирався докласти для цього всіх зусиль. Я збирався вистежити його і вбити.

Коли вона заснула, я тихо вийшов з кімнати і викликав таксі по телефону внизу. За пів години я вже сидів у автобусі до Нью-Йорка. У терміналі біля порту я зайшов до чоловічої вбиральні, помив руки, умився, а тоді сів на метро і поїхав у центр. Коли я повернувся додому, Софія саме накривала стіл до вечері.

7

Отоді й почалося найгірше. Я стільки всього приховував від Софії, що майже перед нею не відкривався. Я став різкий, замкнувся, почав закриватися у своєму кабінетику, прагнув тільки самотності. Софія довго мене терпіла зі спокоєм, якого я не мав права очікувати, проте врешті й вона стомилася, і в середині літа ми почали сваритися, прискіпуватися одне до одного, скандалити через сущі дрібниці. Одного дня я повернувся додому й застав її у ліжку в сльозах. Тоді зрозумів, що ось-ось зруйную собі життя.

На думку Софії, проблема полягала у книжці. Варто мені її облишити, як все повернеться в норму. Я поспішив, — ​сказала вона. Цей проект — ​помилка, час це визнати. Вона, звісно, мала рацію, але я продовжував доводити протилежне: я сказав, що напишу книжку, я підписав контракт, було б боягузтвом відмовитися. Я не сказав їй, що вже не збираюся нічого писати. Для мене книжка існувала лише остільки, оскільки могла вивести до Феншо, а поза тим ніякої книжки не було. Вона перетворилася на справу особисту, відірвану від писання. Дослідження його біографії, всі факти, які я відкривав, перериваючи минуле, всі зусилля були скеровані на те, аби встановити, де він. Бідолашна Софія. Вона поняття не мала, чим я займаюся, хоча те, як я описав їй свою роботу, насправді анітрохи не відрізнялося від того, що робив насправді. Я складав історію його життя. Я збирав інформацію, імена, місця, дати, встановлював хронологію подій. Досі не розумію, чому так затявся. Все звелося до одним-одного пориву: знайти Феншо, поговорити з Феншо, востаннє стати з ним лицем до лиця. Далі зайти не вдавалося, я не міг сформулювати, чого прагнув досягнути цією зустріччю. Феншо писав, що мене вб’є, але погроза мене не лякала. Я розумів, що мушу його знайти — ​нічого не скінчиться, доки я цього не зроблю. Це апріорі, перший принцип, загадка віри: я її визнавав і не завдавав собі клопоту вагатися.

У кінцевому висліді, навряд чи я справді збирався його вбити. Кривава візія, що прийшла, коли я був із місіс Феншо, надовго не затрималася, бодай на свідомому рівні. Бувало, що маленькі сценки спалахували перед очима — ​як я душив Феншо, різав його, стріляв йому в серце — ​проте із плином років хто тільки не помирав у мені такими смертями, тож я на них особливо не зважав. Дивувало не те, що я, можливо, хотів убити Феншо, а те, що інколи мені здавалося, наче це він хоче, щоб я його вбив. Таке траплялося тільки раз чи два, і то завжди в моменти, коли я мислив украй тверезо: тоді мені видавалося, що саме в цьому полягала суть його листа. Феншо чекав на мене. Він обрав мене своїм катом і знав, що на мене можна покластися: я роботу зроблю. Може, саме тому я й не збирався цього робити. Владі Феншо наді мною треба опиратися, а не коритися. Потрібно довести, що він мені вже байдужий, це найголовніше: поводитися так, ніби він загинув, хоча він живий. Однак, перш ніж довести це Феншо, я мусив довести це самому собі — ​і сам той факт, що це потребувало доведення, демонстрував, що мені геть не байдуже. Я не міг пустити все на самопас. Я мусив прискорити процес, довести все до кінця. Я сумнівався в собі, тому мусив піти на ризик, випробувати себе найбільшою можливою небезпекою. Вбити Феншо — ​ніщо. Знайти його живим і піти від нього живим — ​ось де справжній виклик.

*

Листи до Еллен виявилися корисні. На відміну від записників, сповнених розумувань без подробиць, листи були дуже детальні. Феншо, як виглядало, докладав усіх зусиль, щоб розважити і підбадьорити сестру кумедними історіями, а отже, у листах особистих оповідок було більше, ніж деінде. Наприклад, він часто згадував імена — ​університетських друзів, команди судна, французьких знайомих. Нехай на листах не було зворотної адреси, але він часто описував конкретні місця: Бейтаун, Корпус-Крісті, Чарльстон, Батон-Руж, Тампу, різні дільниці Парижа, село на півдні Франції. Для початку цього досить, і кілька тижнів я сидів у себе в кімнаті і складав списки, співвідносячи людей із місцями, місця із часом, час із людьми, креслив карти й календарі, шукав адреси, писав листи. Я шукав зачіпки й перевіряв усе, що давало хоч якусь надію. Я припускав, що хоч у чомусь Феншо мусив проколотися: хтось знає, де він, хтось із минулого його бачив. Певності не було, але це єдиний можливий спосіб почати.

Листи