Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

Втомлений і в кепському гуморі, Страйк і на Робін переніс — несправедливо — свою загальну роздратованість жінками, які не хочуть дати чоловікові спокій. Він подумав, що краще піти з нотатками до «Тоттенгему», де можна буде спокійно посидіти й поміркувати, і ніхто не відриватиме й не діставатиме його питаннями.

Зміну атмосфери Робін відчула дуже гостро. Зрозумівши мовчання Страйка, який жував свій сандвіч, як натяк, вона струсила з себе крихти і швидко й відсторонено переказала йому зміст ранкових повідомлень.

— Дзвонив Джон Бристоу — лишив номер мобільного Марлен Гіґсон. Також він домовився з Ґі Соме, який може зустрітися з вами у четвер о десятій ранку у своїй студії на Бланкетт-стріт, якщо вам зручно. Це у Чизику, біля Стренд-он-зе-Грін.

— Чудово. Дякую.

Решту дня вони майже не розмовляли. Більшу частину цього часу Страйк провів у пабі й повернувся за десять п’ята.

Ніяковість у їхньому спілкуванні нікуди не зникла, і вперше Страйк був радий, коли Робін пішла.

Частина четверта

Optimumque est, ut volgo dixere, aliena insania frui.

І найкращий план, як казали люди, полягав у тому, щоб скористатися чужою нерозсудливістю.

Пліній Старший, «Historia Naturalis»

1

Зранку перед візитом до Ґі Соме Страйк зайшов до Студентської спілки помитися і вдягнувся з надзвичайною ретельністю. З сайту дизайнера він дізнався, що той просуває придбання й носіння штанів із зістареної шкіри, краваток з металевої сітки й головних уборів, що вигляд мали такий, ніби від старого чорного капелюха відрізали верх. З невиразного відчуття протесту Страйк одягнув звичайний зручний темно-синій костюм, той самий, що й на обід у «Кіпріані».

Потрібна йому студія розміщувалася у складському приміщенні дев’ятнадцятого століття, яке стояло на північному березі Темзи. Мерехтіння річкової води сліпило Страйкові очі, поки він шукав вхід, ніяк не позначений; узагалі не було жодної вивіски, що повідомляла би про призначення будівлі.

Нарешті він знайшов непомітний, без жодних позначок дзвінок, і двері автоматично відчинилися зсередини. В аскетичному, але просторому коридорі було прохолодно: працював кондиціонер. З дзвоном і цокотом у коридор вийшла дівчина з помідорно-червоним волоссям, з голови до ніг вбрана у чорне і вся обвішана срібними браслетами.

— О,— мовила вона, побачивши Страйка.

— У мене зустріч з містером Соме о десятій,— повідомив він їй.— Корморан Страйк.

— A,— відповіла вона.— Окей.

Вона знову зникла там, звідки прийшла. Чекаючи, Страйк набрав номер Рошель Оніфаде, як робив разів по десять щодня після їхньої зустрічі. Відповіді не було.

Минула ще хвилина, і до Страйка раптом вийшов невисокий чорношкірий чоловік, який тихо, по-котячому ступав на гумових підошвах черевиків. Він підкреслено вихиляв стегнами, але верхня частина тіла лишалася майже нерухомою — тільки плечі злегка рухалися у такт, а руки майже застигли.

Ґі Соме був майже на фут нижчий за Страйка і мав хіба соту частку його жиру. Перед тісної чорної футболки, в яку був убраний дизайнер, прикрашали сотні крихітних срібних шпичаків, які складалися у тривимірне зображення Елвіса — ніби це конструктор зі шпильок. Ще більше бентежило око те, що під тісною лайкрою рухалися кубики міцного пресу. Вузькі сірі джинси Соме прикрашали тонкі фіолетові смуги, а кросівки були зроблені з чорної замші й лакованої шкіри.

Обличчя дизайнера дивно контрастувало з його підтягнутим, худим тілом, бо рясніло надмірними округлостями: очі були витрішкуваті, майже риб’ячі, дивилися мало не з боків голови. Щоки — круглі сяйливі яблучка, рот — повногубий овал; маленька голова здавалася майже ідеально сферичною. Соме вигляд мав такий, ніби його вирізьбив з м’якого чорного дерева майстер, який знудився власним хистом і вирішив удатися до гротеску.

Він простягнув руку, ледь ворухнувши зап’ястком.

— Так, бачу часточку Джонні,— прокоментував він, вдивляючись у Страйкове обличчя; його голос звучав манірно, з ледь відчутним кокнійським акцентом.— Але набагато м’ясистішу.

Страйк потиснув простягнуту руку. Пальці Соме були на диво сильні.

Знову придзвеніла червонокоса дівчина.

— Труді, я найближчу годину буду зайнятий,— повідомив їй Соме.— Принести мені чаю і випічки, дорогенька.

Він розвернувся як танцюрист і поманив Страйка за собою.

Ідучи потинькованим коридором, вони проминули відчинені двері; азіатка з пласким обличчям глянула на Страйка крізь золоту газову тканину, яку накидала на манекен. Кімната навколо неї була освітлена яскраво, мов операційна, але повнилася верстатами, заваленими рулонами тканини, й колажами з ескізів, фотографій, нотаток на стінах. Попереду відчинила двері й перетнула коридор маленька білява жіночка, замотана, як здалося Страйкові, у якийсь гігантський чорний бинт; вона глянула на нього тими самими холодними, байдужими очами, що й червонокоса Труді. Страйк почувався ненормально великим і волохатим: кудлатий мамонт, що намагається злитися зі зграєю мавпочок-капуцинів.

Слідом за дизайнером він дійшов до кінця коридору і піднявся спіральними сходами з металу й гуми до прямокутного офісного простору. Вікна праворуч, на всю висоту стіни, відкривали приголомшливий краєвид на Темзу і її південний берег. Решту стін, теж потинькованих, прикрашали світлини. Увагу Страйка привернула велетенська, дванадцять футів заввишки репродукція скандальних «Провинних янголів» навпроти робочого столу Соме. Та придивившись, він зрозумів, що це не те фото, яке знає весь світ. У цьому варіанті Лула сміялася, закинувши голову; міцна колона її шиї вертикально підносилася з маси довгого волосся, яке через сміх розсипалося, оголивши одну темну пипку.

К’яра Портер дивилася на Лулу і сама уже починала сміятися, але ніби ще не зрозуміла жарту; увагу глядача притягувала, як і на відомішому фото, Лула.

Вона була й на інших світлинах — на всіх. Ліворуч, серед інших моделей, вбраних у прозорі сорочки кольорів веселки; трохи далі — її фото в профіль, із золотими листками на губах і повіках. Чи вона навчилася надавати обличчю найбільш фотогенічного виразу, отак прегарно показувати емоції? Чи просто була прозорою поверхнею, крізь яку природно сяяли її почуття?

— Де бачиш, там і падай,— запросив Соме, сам упавши у крісло за столом з темного дерева та сталі, заваленим ескізами; Страйк підтягнув стільця з суцільного вигнутого листка плексигласу. На столі лежала футболка з портретом принцеси Діани в образі яскравої мексиканської Мадонни, що виблискувала стразами й бісером і доповнювалася вогненним ясно-червоним серцем з блискучого атласу, на яке була набакир надягнена вишита корона.

— Подобається? — спитав