Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але не це було дивовижно. Лісове озеро не така вже й невидаль. А ось наткнутися на невелику хатинку, що стояла на протилежному березі, — це значно несподіваніше та цікавіше.
— Ух, ти… — погодилася з моїми думками Зориця. — Хата! Невже тут хтось живе? У такій глушині?
— Скоріше жив... — відповів я, уважно придивляючись. — Занадто тихо… Ні диму над стріхою, ні живності…
Будиночок справді виглядав покинутим. Ні, на вигляд, цілком міцний і доглянутий. Але ось трава на обійсті така ж висока, густа і зовсім не прим'ята, як і скрізь. Очевидно, її давно ніхто не топтав.
— Не подобається це мені. Стій тут. Піду, перевірю...
— Може, просто обійдемо? Ну, його? — висловила тверезу думку Зориця. — Раптом тут чудовисько якесь мешкає?
— Воно, може, й так… Але, по-перше, — я сам чудовисько. Тож не особливо і страшно. По-друге, — що, якщо ми на холодну воду дуємо? І немає жодної небезпеки? Мешканці просто пішли собі куди інде. А мені, якщо чесно, набридло вже лісом блукати.
Місце справді було досить затишне. Ліс навколо озера розступився, утворюючи просторе коло. Та й будиночок непоганий. Не халупа яка-небудь, а добротна, зроблена на совість хатина. Не з різьбленими віконницями, природно, але видно, що той, хто її будував, до справи підійшов із душею. Загалом, як кажуть, тиша, гладь і благодать... живи та радуйся.
Тому просто пройти повз, навіть не подивившись ближче, було б безглуздо. Як і потикатися без побоювання.
Так що я і меч наперед оголив і щит на руку накинув. Хоча, звичайно, більшою мірою розраховував на своє вміння.
Бачачи мої приготування, Зориця теж озброїлася луком. Зірко поглядаючи на всі боки.
Крок за кроком, готовий рубати чи втікати, я обережно підійшов до будинку.
Тиша…
Заглядати у вікна, затягнуті бичачим міхуром, немає сенсу. Побачити крізь них все одно нічого не вийде, а ось отримати крізь віконце чимось гострим прямо в око можна запросто. Отже, якщо хочеться знати, що всередині, іншого способу, як увійти через двері, немає.
Зійшов на ґанок… Невеликий, лише три сходинки. Та й вигул — удвох постояти, покурити. Встав трохи збоку, примірявся і рвонув стулку на себе, одночасно роблячи крок убік, щоб нею ж і прикритись, якщо зсередини вилетить щось небезпечне.
Нічого не вилетіло.
Якщо небезпека і була, то лише всередині.
Щит уперед, злегка пригнутися… стрибком перемахую поріг і швидко розвертаюсь у бік кімнати.
Секунда… друга… Очі квапливо обмацують приміщення. Ліжко. Скриня. Стіл. Пара лав. Піч з плитою... Все простеньке, саморобне. Гм... а яке ще має бути? Не з меблевого ж магазину? Так тільки на одній доставці можна розоритися… Усе покрите пилюкою. Товстим шаром.
— Ф-фу… — видихаю і переводжу подих. М'язи ніг злегка тремтять, руки теж... адреналін, мля.
Виходжу на поріг і спираюся на бильця.
— Ну що там? — нетерпляче гукає Зориця.
— Нікого… Якщо хтось тут і жив, то пішов давно. Можемо заселятися.
Що не кажіть, а в сімейному житті все-таки є низка переваг. Холостяцька свобода — теж непогано, але коли ти лежиш собі на галявині, розглядаючи хмари і вдаючи метеоролога, а в цей час у будинку і вогонь у печі палає, і в казанку щось булькає, і на сковороді шкварчить, розсилаючи навсібіч дивовижні запахи — це дуже приємно. А дійсність стає не такою вже й похмурою. Принаймні, поки організм смиренно чекає обіду. Вудку б ще в озерце закинути... Взагалі, ідилія.
Ось тільки не буває так у житті, щоб усе гладко і безкоштовно. Має бути якась каверза.
Ну тай, чорт із нею. Як казала одна панночка: «Я подумаю про це завтра…»
— Ви шуміцє шуміцє надамною бєрьози,
Асипайцє мілуйцє ціхай ласкай зємлю.
А я лягу прилягу край гостінца старого
Я здорожився трохи я хвилинку пасплю.
Ні, не правильно. Гарний післяобідній сон це корисно. У спекотних країнах під цю справу навіть спеціальний термін вигадали. Сієста… І всі чоловіки його ретельно дотримуються. І змушують себе пару годин полежати та покемарити. А ось спати перед їдою — реальне збочення.
Вудки немає, але озеро є. То чому мені перед обідом не тільки руки помити? Коли востаннє купався? Отож і воно… навіть не згадаю. Принаймні не в цьому світі.
Прозора гладь приковувала погляд і буквально манила, обіцяючи райську насолоду.
Гм... Але ж здорова думка. Чому б і справді не викупатися? Піт-бруд змити і підбадьоритися заодно?
Я швидко скинув одяг і поплентався до води… Вже навіть торкнувся її пальцями ніг, як позаду грюкнули двері.
Озирнувся, і тільки закліпав. З хати вискочила повністю оголена Зориця і, навіть не подивившись у мій бік, мало не бігцем кинулася до озера. Причому з таким виразом обличчя ніби зайнята якоюсь дуже важливою справою. Підійшла і, не зупиняючись ні на мить, зайшла у воду. Мовчки. Без звичайного у цьому випадку радісного вереску та писку. Забрела до пояса і зупинилася. Дивлячись при цьому просто перед собою, ніби була зовсім одна.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.