Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

боями. Гето завжди напоготові, але Джонстаун спить, ніби не знає, що надворі сімдесят шостий рік і всім треба спати з одним розплющеним оком. За цю їхню легковажність мені аж кортить їх перестріляти. Ми на п’яти машинах, і це добре, бо ні в кого в Джонстауні немає тачки, яка б угналася за нами. Часу на роздуми в нас катма, — і ми просто вриваємося, поливаючи все довкола градом куль і дірявлячи навиліт. У задній частині нашої вантажівки — стрілець із базукою. Він цілиться в бар, але машина підскакує на вибоїні, і він у момент пострілу промахується — і втрапляє замість бару в будиночок із цинковим дахом. Дорога здригається. Я кричу, щоб вантажівку зупинили і щоб цілитися з місця, але надто багато часу йде на перезарядку. Джонстаун приходить до тями і починає відповідати вогнем, але стріляють по нас із простих шестизарядних волин та, судячи зі звуку, з одного АК. У нас зброя новіша — така, що може сама знаходити і знищувати цілі; зброя для таких, як Тоні Паваротті, який неквапно прицілюється і б’є, ніколи не витрачаючи патронів даремно. Я веду свою машину, а на моїх колінах моя М1. Я тисну на гальма і стріляю у згусток темряви, що тікає від мене. Згусток темряви падає, але з правого боку дріботять кулі й, здається, чіпляють одного-двох наших. Я кричу всім приготуватися до висадки, але спочатку хай стрельне базука. Наш дурень знову промахується — і потрапляє в автобусну зупинку. Сталь і цинк вибухають снопом бризок, розлітаються, розбиваючи все на своєму шляху, — прямо як торнадо в телевізорі. Ми вискакуємо назовні.

Джосі Вейлз вирушає в Тренчтаун разом з Доктором Лавом і ще одним зі своїх. Їх лише троє. Я кричу, що це безумство — йти такою малою групою, але нині настали такі часи, що навіть коли я кричу, Джосі Вейлз мене не чує. Вони їдуть на його білому «Датсуні». Через день Джосі потрапляє в новини. Завдяки йому в Тренчтауні вибухають два двори багатоповерхівок, сім будинків, бар і крамниця — всі вони від пожежі згоряють дотла. Мені телефонує Пітер Нессер і зачитує замітку в «Нью-Йорк таймсі», — а тоді лає за те, що я не регочу так само голосно, як він. Нессер вішає трубку, а я знаю, кому він подзвонить наступному. Не можу тільки пригадати, як і коли Джосі Вейлзові встановили телефон.

Шосте січня. Поліція відірвалася на «Венг-Ґенгу», бо та орудує у Венг-Сенгу: це гето теж під ЛПЯ, але ми його не контролюємо. Тамтешня братва має свої плани, схеми та графіки. І вибухівку. Двоє з них знайомі з Кубинцем, але знають його тільки під ім’ям Доктор Лав, і вони там хваляться, що отримують зброю без посередника, прямо з Америки. Мені здається, вони можуть піднятися — бо ж безконтрольні — і стати для нас проблемою навіть більшою, ніж Шота Шериф. Я уявляю Шоту Шерифа, як він на своїх Восьми Провулках теж дуже пильно вдивляється в те, що відбувається, — і, як і я, не спить ночами.

Сьомого січня шестеро жовтодзьобих із наших обстрілюють будмайданчик на проїзді Маркуса Ґарві й вбивають двох полісменів. Я дізнаюся про це тільки тому, що чую, як голосно вони сміються, коли на зворотному шляху проїжджають повз мене. Тут уже я втрачаю терпіння.

— Який паршивець, бомбоклат, послав вас влаштувати стрілянину на будівництві? — питаю я, а перший пацан починає з мене сміятися. Не встигає він досміятися, як моя куля прошиває йому праве око і вилітає з потилиці.

— Хто вас туди посилав? — повторюю я і наводжу волину на ще одного. І тут відбувається таке, чого пером не описати, — згодом я навіть зробив камінцем зарубку на своїй Волині, — всі інші «малята» піднімають свої волини на мене. Я не міг цьому повірити. Стою й дивлюся, а вони дивляться на мене, і все це мовчки. І тут один із пацанів, що на мене витріщався, різко падає з пробитим черепом, з якого б’є кров. Решта тут же кидають свої волини і починають голосити — наче щойно згадали, що їм усім ще й по сімнадцять нема. Я обертаюся і бачу Тоні Паваротті, який дивиться в приціл гвинтівки, а поруч із ним — Джосі Вейлза. Вони без слів повертаються і йдуть геть. Того ж дня на той же будмайданчик нападає «Венг-Ґенг» — і вбиває ще двох фараонів. А назавтра наш пришелепкуватий уряд видає новий закон: усі, при кому знайдуть волину, отримають довічне ув’язнення.

Пітер Нессер каже, що треба сильніше натиснути на райони ННП, — і ми натискаємо. Тиснемо силами більшими, ніж є у Шоти Шерифа без підтримки Бантин-Бентона і Дишреґа. Тоді прем’єр-міністр виступає з ідеєю, щоб люди для захисту своїх будинків та вулиць наймали приватну охорону. На це в телевізорі з’являються люди на зразок Пітера Нессера і кажуть: «Ямайці, для характеристики таких заходів ми маємо всього два слова: тонтон-макути. Ви це розумієте?» Потім мені телефонує Нессер і зачитує якусь статтю з американської газети «Волл-стрит джорнел»:

— «Ямайка не стає комуністичною. Вона всього-на-всього стає банановою». Ха-ха-ха! Чо’ не смієшся? Це ж смішно, триндець як смішно!

Потім настає двадцять четверте січня. Сімнадцятеро людей гине від отруєного борошна.

Десяте лютого. На справу виходять Джосі, Доктор Лав і Тоні Паваротті. У Джонстауні та Тренчтауні один за одним гримлять вибухи. Того ж місяця «Венг-Ґенг» зчиняє стрілянину на дискотеці в Дуейні-парку[229], де вбиває п’ятьох, восьмеро поранено.

Березень. Не пам’ятаю вже, якого дня. Поліція помічає білий «Датсун» Джосі та слідує за ним до самого Копенгагену. Тут вона вимагає, щоб водій вийшов, бо автомобіль конфісковується. На допомогу Джосі кидається майже весь Копенгаген: хто з каменем, хто з палицею, хто з пляшкою, хтось іще з чимось. І фараонів мало не забили до смерті, як ту шльондру з Біблії. Я пам’ятаю дві речі. Рятувати фараонів приїхав сам глава партії. А друга: Джосі того дня став майже народним героєм.

Милі порядні люди, і все-таки я від вас дещо утаюю. Ви, мабуть, думаєте, що кров мені остогидла після того, як я вбив того старшокласника? Можливо, так, але тільки частково. І те, що я перестав користуватися своєю волиною, ще не означає, що я проти того, щоб свою став частіше використовувати Джосі або навіть Тоні Паваротті, який куль даремно не випускає ніколи. Але цей Кубинець, цей клятий Доктор Лав...