Читати книгу - "Найкраще в мені"

Господи Ісусе, ну й сморід тут — наче в каналізації — і пообідня спека все тільки погіршувала. Ейбі витяг мобільного, проклацав телефонну книгу, знайшов там Кенді й натиснув на виклик. Він і раніше набирав її, та вона не відповідала. І не передзвонила. А йому було ой як неприємно, коли на нього отак забивали. Навіть дуже й дуже неприємно.

І от вже вдруге за сьогодні в слухавці чулися довгі сигнали.

* * *

— Що в біса відбувається?! — зненацька прохрипів Тед. Слова давалися йому тяжко, а в голові пульсувало так, наче її відбійним молотком довбали.

— Ти в ліжку, — відповів Ейбі.

— А що в біса сталося?

— Ти не дійшов до тачки й зарився писком у землю. Я тебе відтяг усередину. Тед, поволі сівши на ліжку, чекав на «вертольоти», і вони прийшли, хоч і не такі нестерпні, як уранцы. Він витер носа й запитав:

— Довсона знайшов?

— Я на нього не виходив. Весь день глядів твою жалюгідну сраку замість цього.

Тед сплюнув на підлогу, цілячи в купу брудної білизни.

— Він має досі бути тут.

— Може, й так. Але сумніваюся. Він мусив зрозуміти, що ти упав йому на хвіст, і якщо має бодай щось у голові, то давно вже здриснув з міста.

— Ага, ну, може, не такий він вже й розумний, — всією вагою спершись на узголів’я ліжка, Тед підвівся на ноги й запхав «Ґлока» за ременя. — Ти за кермом.

Ейбі знав, що Тед не відступиться. Хоча, можливо, якщо родичі знатимуть, що Тед в строю й готовий робити діло, то буде ліпше.

— А як його там нема?

— Тоді його там нема. Але я маю знати напевне.

Ейбі витріщився на брата, втім, голова його була зайнята Кенді — де вона, чому не відповідає. І тим пацаном, до якого вона загравала в «Тайдвотері».

— Гаразд, — відповів він. — Але після того ти мені теж зробиш одну послугу.

* * *

Сидячи в машині на стоянці коло «Тайдвотера», Кенді розгублено роздивлялася екран мобільного, якого тримала в руці. Два виклики від Ейбі. На які вона не відповіла й не передзвонила. Вони нервували її, і вона розуміла, що треба передзвонити. Просто трішечки помурчати до нього, сказати правильні слова… Але ж тоді йому може спасти на думку навідатися сюди, доки в неї зміна, а цього їй зараз хотілося найменше. Він, певно, помітить, що машина завантажена, зметикує, що вона зібралася тікати, а тоді — бозна-що може тоді втнути цей псих.

Треба було спакуватися потім, після роботи, і їхати просто з дому. Та вона не продумала цього, а тепер до зміни лишалося кілька хвилин. Зараз вона може дозволити собі десь тиждень у мотелі й харчі, а от на бензин треба було б заробити сьогодні.

Лишати машину перед баром було б украй нерозумно — Ейбі не повинен її помітити. Даючи задній хід, вона виїхала з паркінгу й рушила у бік центру міста. За однією з антикварних крамниць була стоянка — туди вона й звернула, щоб заховати авто від небажаних очей. Доведеться прогулятися пішки, але це нічого.

А як Ейбі прийде й не побачить машини? Це також може бути проблема. Їй не хотілося відповідати йому на зайві питання. Вона поміркувала й вирішила, що коли він телефонуватиме втретє, то візьме слухавку й мимохідь скаже, що в неї зламалося авто і що вона проколупалася у ньому весь день. Це, звісно, ризиковано, але вона заспокоювала себе тим, що зміна триватиме лише п’ять годин, і вже до ночі вона зможе назавжди лишити все це позаду.

* * *

О п’ятій п’ятнадцять, коли задзвенів мобільний, Джаред ще спав. Він перевернувся на інший бік, узяв слухавку, здивований, що це телефонував батько.

Але говорив до нього не батько, а батьків приятель Роджер, який просив його приїхати й забрати батька з гольф-клубу. Бо батько випивав, і за кермо йому не можна.

Ха-ха, правда? Батько? Випивав?

Звісно, Джаред не сказав цього вголос, і не сказав би, якби й схотів. Натомість він пообіцяв приїхати за двадцять хвилин. Підводячись з ліжка, він вдяг шорти й футболку, в яких був до того, а тоді вскочив у в’єтнамки. Забрав з письмового столу ключі й гаманця. Позіхаючи, він спустився донизу. Треба подзвонити Мелоді.

* * *

Ейбі не дав собі клопоту лишати пікап на дорозі й іти крізь ліс, як учора. Натомість він рішуче поїхав просто до будинку й різко зупинився на вкритій гравієм галявині, наче водій поліцейського спецзагону на завданні. Він вискочив з авто швидше за брата із пістолетом напоготові, але й Тед виявив несподівану рвучкість для свого стану: набряки в нього під очима набули чорно-фіолетового відтінку. Людиноподібний єнот, а не мужик.

Нікого там не було, як Ейбі й передбачав. Будинок стояв порожній, і в гаражі Довсона не було також. Їхній брат виявився паскудою. Шкода, що він не був з ними усі ці роки, Ейбі знайшов би хороше застосування таким здібностям, навіть якби Тед був проти.

Теда відсутність Довсона теж не здивувала, але люті в ньому через це не поменшало. Ейбі бачив, як Тед нервово й ритмічно стискає щелепи й гладить спусковий гачок «Ґлока». Покипівши на галявині, він рушив урешті до Такового будинку й вибив ногою вхідні двері.

Ейбі сперся на капот пікапа й спостерігав за Тедом — мовляв, нехай робить, що схоче. Він чув, як Тед голосить й лається, як він кидається речами й ламає все у будинку. В нападі люті він викинув крізь вікно стільця, і шиба вибухнула тисячею уламків. Нарешті Тед з’явився на порозі і, не збавляючи швидкості, оскаженіло рушив до старого гаража.

Там стояв класичний «Стінґрей». Учора його тут не було — ще одна ознака того, що Довсон приїздив і поїхав. Ейбі не був упевнений, чи зрозумів це Тед, але припустив, що це не має значення. Нехай Тед випустить лють, перебіситься. Що швидше це трапиться, то скоріше все встане по місцях. Треба було, аби Тед зосереджувався не на тому, чого йому хочеться, а на тому, що йому казатиме Ейбі.

Він побачив, як Тед схопив з верстата монтувачку. Піднісши її високо над собою, щосили вдарив нею по вітровому склу, тоді перейшов до капота й моментально його погнув. Він порозбивав монтувачкою фари, позбивав дзеркала, але це