Читати книгу - "Демократія"

Країна визначалася як об'єднаний і федеративний Ірак із широкими повноваженнями провінцій. Згодом парламент розробить законопроекти, що дадуть змогу такій системі працювати. Створено національну армію, яка здійснюватиме призов у всіх куточках країни. Поліцію комплектуватимуть на місцях. Обумовлено статус пешмерги.

Зберігалися права на приватну власність, і щороку мав прийматися закон про бюджет (власне, законопроект про асигнування). Парламент мав розробити та ухвалити закон про розподіл надходжень від продажу нафти. Це був лакмус на те, скільки повноважень залишиться в провінціях. Передусім для курдів це було необхідною умовою їхньої участі у федеральному й об'єднаному Іраку.

Референдум відбувся в жовтні 2005 року за підтримки 78 % виборців. Провінції, де переважали курди й шиїти (12 з 16), дали більшість голосів «за». Аятола Систані висловив свою підтримку: «Його високість схвалює участь громадян у референдумі і їхнє голосування за конституцію, хоча не всі слабкі місця з неї вдалося усунути». Американців зазвичай нервує участь релігійних діячів. Але мені ця заява дуже сподобалася, навіть якщо послідовники аятоли й вважали це фетвою, а отже, обов'язковою.

Сунітська підтримка була набагато слабшою. Стаття про вето, покликана захищати інтереси меншин, означала, що конституція не пройде, якщо дві третини голосів у будь-якій із трьох провінцій буде «проти». Голосів «проти» було більше двох третин у двох сунітських провінціях, а саме 82 % в Салахеддині й 97 % у Анбарі. На щастя, в Ніневії, змішаній курдо-сунітській арабській провінції, «проти» виявилося 56 %, менше порогових двох третин. Референдум відбувся, і конституцію було схвалено. Очевидно, з арабами-сунітами ще треба було багато працювати.

Наступного ранку після голосування я відвідала Тоні Блера в Чекерс (британський еквівалент Кемп-Девіда). Ми сиділи в його милому садочку й споживали британський сніданок (копченого оселедця я не їла), напружено чекаючи на результати. Коли повідомили, що результати референдуму пройшли всі стандартні перевірки, ми обоє відбули, як в Іраку почався новий етап. Власне, так і було. Структура, що її іракці схвалили, з 2005 року здебільшого втрималася.

Через півтора місяця, у грудні 2005 року, відбулися національні вибори постійного уряду. Цього разу сунітські лідери закликали своїх виборців узяти в них участь.

«Я стомилася виконувати за них брудну роботу»

На самому початку найпоширенішою реакцією у разі незгоди між іракськими лідерами було звертання до американського посла або, якщо ситуація ставала нестерпною, до американського держсекретаря. Часом мені здавалося, що я примиряю підлітків, які ображають один одного і періодично погрожують піти геть. Частково їм було складно говорити правду в очі: у товаристві вони усміхалися один одному, а позаочі живого місця на суперникові не лишали. Така поведінка сягнула свого апогею, коли після національних виборів 2006 року партія аль-Джаафарі висунула його на прем'єр-міністра. Процес формування уряду весь час затягувався. Іракці втрачали терпець через нових лідерів, і рівень насильства не падав, хоча жевріла надія, що після виборів справи покращаться. У лютому в країні стався руйнівний напад: сунітські терористи бомбували Золоту мечеть Самарри, один із найсвятіших шиїтських храмів. Треба віддати їм належне, лідери всіх конфесій засудили напад, а дехто й подався до храму, щоб виявити свою солідарність. Це був один із тих моментів, коли іракці, здавалося, дорослішали й розуміли вимоги лідерства.

Але відновлене усвідомлення мети не допомогло їм подолати загати на шляху до формування уряду. Зал пояснив, що, власне, не хоче мати Джаафарі прем'єром.

«Тоді чому вони висунули його кандидатуру?» — запитала я.

«Бо решті бракує голосів, і тому вони просто залишили статус-кво. Однак парламент його не підтримає», — додав він.

«Ви йому про це казали?»

«Тисячу разів», — відповів він.

Тож прем'єр-міністр Блер і президент Буш вирішили надіслати міністра закордонних справ Джека Стро й мене, аби запропонувати Джаафарі відмовитися від посади. Я сказала президентові, що мені не подобається робити брудну роботу за іракців. Проте ми з Джеком сіли на літак до Багдада і після посадки відразу подалися до аль-Джаафарі. Ми сіли, й він одразу ж розпочав довгий монолог про свої плани на посту першого вільно обраного прем'єр-міністра Іраку.

Як політик політику Джек спробував пояснити, що він навряд чи зможе обійняти такий пост. «Іноді час відійти і прислужитися цим своїй країні», — сказав він. Джаафарі й чути про це не хотів, коректно нагадавши, що демократичний процес висунув саме його. «Хто я такий, аби піти тоді, коли мої співгромадяни хочуть, щоб я їм служив?» — із сумом спитав він.

Ми зайшли у глухий кут, і хвилин через тридцять такої бесіди я спробувала зайти з іншого боку. «Прем'єр-міністром ви не станете, — бовкнула я. — Вам треба відмовитися. І не тому, що так хочуть Сполучені Штати. Іракці вас не хочуть, і на це потрібно зважити». Гадаю, Джек був трохи шокований моїм тоном. Під час перекладу в Джаафарі був ображений вигляд. Але він однаково наполягав, що стане прем'єром.

Після нього ми пішли на зустріч з іншими іракськими лідерами. «Ви переконали його?» — питали вони. Чи ви ж, люди, не бачите, що демократія — це важка робота? Часом доводиться робити неприємні речі, — думала я собі. Ми повернулися до Джаафарі й сказали йому те саме. Цього разу в кімнаті нас було лише троє і перекладач. Нарешті до нього дійшло. Після нашого візиту він почав на людях говорити про те, що, може, зніме свою кандидатуру, а вже за три тижні зробив це. По тому іракці поновили пошуки нового прем'єр-міністра.

Зал потелефонував через кілька днів після відмови Джаафарі й сказав, що процес просувається дуже повільно. «Вони не можуть дійти згоди. Схоже, що може перемогти Махді, але з невеликою перевагою». Для мене де звучало, як музика, бо нам подобався ввічливий і компетентний чоловік, навіть якщо він просто керує справами у Хакіма.

Через кілька годин Зал потелефонував і сказав, що Махді програв, одержавши на один голос менше. «Чудово. І що тепер?» — спитала я роздратовано.

«Люди заговорюють про Нурі аль-Малікі», — відповів він.

«Про кого?» — перепитала я.

Зал розсміявся. «Багато ми про нього не знаємо, але в полі зору його не було».

Малікі був компромісною кандидатурою і належав не до головних партій, а до «Дави», яка працювала підпільно на