Читати книгу - "Смерть у кредит"

Мерривін тримався за мене, у нього в класі було не густо. Він не хотів, щоб я здимів, перш ніж мине шість місяців. Він остерігався моїх вибриків і перебував у дефензиві…

У дортуарі після спільної молитви ми залишалися самі… Молитву ми промовляли навколішки в нічних сорочках… Мерривін вимовляв щось на кшталт закляття, всі збиралися навколо нього… Потім він ішов до своєї кімнати… й більше не з'являвся… Усі, перекинувшись кількома словами, розходилися по ліжках, кваплячись зайнятися онанізмом… Ставало тепліше… А ідіота Нора Мерривін зачиняла у спеціальному ліжку з ґратами нагорі. Він постійно намагався втекти… часом перекидав ліжко, оскільки був сновидою.

Я познайомився з дивним пацанчиком, який смоктав мені майже кожен вечір. Мені пощастило більше, ніж іншим… він був ласий на це й потішав усю кімнату своїми витівками… Він смоктав ще у двох… наслідував собаку… Гав! Гав! Так він гавкав. Він дибав, як песик, а коли йому свистіли, зразу підбігав, йому подобалося, коли ним командували… Вечорами під час сильних ураганів, коли все під нашими вікнами ніби провалювалося в прірву, ми билися об заклад з приводу ліхтаря, загасить його вітер чи ні? Ліхтар, підвішений на стовпі, гучно скрипів. Я розбивав парі, імбир, шоколадки, картинки, недопалки цигарок… навіть огризки цукру… три сірники… Мені довіряли… Все це складалося на моє ліжко… «собака гав-гав» частенько вигравав… Міг відчувати наближення бурі… Напередодні Нового року почався такий циклон, що ліхтар у глухому куті розбився вщент. Я постійно згадую про це… Всі виграні речі з парі пожирали я і «гав-гав».

* * *

Віддаючи данину моді й традиціям, опівдні всі вдягали спортивні костюми в зелену й жовту смужку та шапочки тих самих кольорів; те й те було прикрашене нашивками з гербами коледжу… Я особисто не дуже прагнув виряджатися в маскарадний костюм, до того ж таке вбрання, мабуть, дорого коштувало… Особливо черевики на шипах… Я не був налаштований на якісь ігри… В моєму майбутньому для ігор місця не було… Цей жанр створено спеціально для шмаркатих придурків… Сам старий Мерривін відразу після сніданку вилазив зі своєї напівсутани, одягав строкату куртку — і фрр!.. понеслося… Він одразу ж ставав таким, що його годі було пізнати… скакав як цап з одного кінця ділянки на іншу… Під зливами й ураганами він почувався пречудово… Цей костюм арлекіна діяв на нього магічним чином… Він ставав веселим, справжнім живчиком! Англійці кумедні, у них безглуздий вигляд — суміш священика зі школярем… Двозначність — їхня друга натура… Вони її люблять… Йому страшенно хотілося, аби мені теж купили ліврею й одягли чемпіоном «Meanwell College»! Щоб я більше не ганьбив їхніх рядів на прогулянці, на футболі… Він навіть показав мені листа, який писав моєму батькові з цього приводу… Може, він хотів трохи заробити? Невеликий бізнес? Було щось підозріле в тому, як він наполягав… Побачивши це послання, я й оком не змигнув… Я лише усміхнувся… «Посилай, посилай, старий шкарбане, ти погано знаєш моїх батьків!.. Вони люблять гроші набагато більше, ніж спорт…» Звичайно, він цього не розумів!.. І продовжував домагатися… Вони будуть зволікати… відкладати!.. Це буде кумедно!..

Тепер після сніданку більше не існувало ні вибачень, ні бур!.. Усі збиралися… і по двоє піднімалися на пагорб неподалік від нас, геть розмоклий, крутий, повзли через нагромаджений хаос струмків і баюр… Похід замикав я разом з пані Мерривін та ідіотом, він ішов між нами… Ми несли його лопатку й відерце, щоб він міг робити пасочки з болота, такі великі, що танули й розлазилися на очах. Це його трохи заспокоювало… Не було ні парасольок, ні плащів… Нічого, щоб захиститися від злив… якби не болото, тяжке, як оливо, нас віднесло б до птахів…

Під час футбольного матчу я займав зручну позицію, захищав ворота… Це дозволяло мені порозмірковувати… Я не любив, щоб мене турбували, й пропускав майже все… За свистком шмаркачі кидалися в купу, грузли в болоті, вивертаючи ноги, зчіплювалися в клубок і качалися по глині, падали, заліплювали очі й волосся брудом… До кінця гри це вже були не наші хлопчики, а справжні грудки бруду, грудки глини… з яких звисали шматки пташиного посліду. Що щільніше і густіше обліплював їх бруд, то щасливішими і задоволенішими вони здавалися… Вони випромінювали щастя крізь налиплу кірку. Страждали вони тільки від одного — від відсутности суперників… Суперників знайти було важко, особливо поблизу. Направду, єдиною командою, яка щочетверга виступала проти нас, були хлопчаки з доброчинного закладу «Pitwitt Academy», що був за мостом через Струд, купка жалюгідних прищавих покинутих виродків… Вони були страшенно худі, ще легше, ніж наші… Здавалося, вони взагалі нічого не важили, від першого більш-менш сильного удару їх відносив вітер, вони летіли разом із м’ячем… Аби вони не падали, їх доводилося підтримувати… Їм забивали дванадцять м'ячів проти чотирьох… Регулярно. Це ввійшло у звичку… При найменшому невдоволенні й наріканнях з їхнього боку ми, не вагаючись жодної секунди, давали їм добрячого прочухана… Так уже було заведено… Якщо вони починали бити по воротах трохи частіше, ніж зазвичай, наші хлопці звіріли… Вони кричали, що їх обдурили… й шукали винних… Потім зчинялися бійки… ввечері, повернувшись додому, вони дружно це обговорювали… після молитви, коли старий замикав двері, хвилин п’ять гарикалися між собою… Винен був Джонкінд… Пенальті був призначений через його витівки… Він отримував на горіхи… ще й добряче… Ґрати піднімали, його витрушували з ліжка, розтягували на підлозі, як краба, й десять чоловік бралися щосили шмагати його ременями, навіть пряжками… Якщо він надто гучно кричав, на нього навалювали матрац, і всі починали по ньому стрибати, ходити й тупати ногами… Наостанок його молотили всі гуртом, щоб навчити хорошим манерам… молотили, аж поки він не виглядав, як вичавлений лимон…

Наступного дня він не міг триматися на ногах… Пані Мерривін була доволі спантеличена, вона не могла зрозуміти свого тюхтійчика… Він не казав: «No truble!..» Під час занять він щораз валився на стіл… Ще три дні він був трохи не при собі… Але він був невиправний, заспокоїти його можна було лише зв'язавши… Його не слід було підпускати до воріт… Щойно він бачив м'яч, який наближався, він