Читати книгу - "Без козиря"

вийшов полковник, схожий на цісаря Франца-Йосифа, біля нього метушилися офіцери, вони вискакували на коней, піднімали їх на чвал і зникали. Кілька коней під сідлами вертілися ще в руках ординарців перед ґанком і нервово торкали копитами камінь. Перестрілка збільшувалась. Гарматні снаряди настирливо нащупували центр. Із завулка виринула купка людей. Вона була оточена вершниками. Один із них під'їхав до полковника і поспішно відрапортував:

— Пане полковнику, більшовиків спіймали!

У колі вершників перед ґанком топталось душ десять робітників. Вони чи то дивувалися, чи то обурювалися, що до них присікалися ці солдати, і криво посміхалися до себе.

— Чого вигадуєш?

— Ви що ж? — визвірився на них полковник, незадоволений, що його затримували. — Ви що ж?

— Ми робітники з заводу, пане полковнику.

— Ішли на роботу.

— На яку роботу?

— Червоним допомагати, пане полковнику, — пояснював вершник з личками єфрейтора.

— Це ті, що плескали в ладошки на мітингах, — додав другий вершник. — А главний їхній комісар утік.

— Який головний?

— Що приказ про нього був — Мостовий.

— Піймати й повісити!

— Ловлять, пане полковнику.

— Завод стоїть, а ви шляєтесь? — витріщився він знову на робітників.

— Ми ж готуємо…

— Повстання?

— До пуску завод.

— В контррозвідку! — І полковник задріботів по східцях.

— Виїхала вже, пане полковнику.

Полковник озирнув околиці, і його погляд на хвилину затримався на глинищах. Глянувши ще раз сторч на робітників, ніби хотів на них гавкнути, він роздратовано махнув рукою до глинища.

— Давай коня!

Робітників виштовхнули на дорогу. Десь узявся Удалов. У нього збуджено горіли косі очі.

— Ребята, я на це діло майстер! — і поскакав услід за купою робітників, яких гнали на глинища.

Курибіда, облитий холодним потом, уже не знімав, а обривав дроти. В голові крутилися слова з записної книжки Удалова: «Здається, наглядів ще одного…» Кінець дроту уже підводив його до ротної канцелярії. Перед ґанком стояла бідка, в яку Павлюк панічно кидав телефонні апарати й котушки. Страх розіп'яв йому очі на лобі.

— Скоріше, Курибідо, скоріше!

— Що трапилось?

— Червоні прорвались. Я ж казав… Знімай у канцелярії.

Курибіда за дротом ускочив у приміщення школи. Сиротливо стояли пошарпані столи, на підлозі під ногами шаруділи папери, перемішані з грудками розтоптаної крейди, нею засліджені були всі підлоги. З чорного цвяха в стіні звисав обірваний кінець дроту й тихо коливався.

Порожні кімнати школи з навстіж відчиненими вікнами й дверима лякали тепер своєю глухою тишею. За вікнами заходив вечір, і білі стіни рожевіли відблиском зорі. Тільки шкільна дошка хмурою плямою чорніла на стіні. Курибіда, охоплений загальним настроєм, відчував потребу вчинити щось таке, що б дійшло й до тих, хто після них займе місто. Він схопив грудку крейди і вдарив нею по дошці. Біла пляма розбризкалась на чорному фоні. Внизу він написав: «От вам!» Раптом він зупинився, осяяний думкою. Зараз був саме такий момент, якого він вичікував, знову підняв руку, але полохливо озирнувся, перейшов на пальцях до другої кімнати і на дверях написав:

«Знайте, і тут є людина, що страждає від свідомості. Це — я!»

У ту хвилину, коли він поставив крапку, до кімнати зайшов з очима, наллятими кров'ю, мов п'яний, Удалов, Курибіда інстинктивно відхилив половинку дверей до стіни, але, припускаючи, що Удалов бачив його у вікно, мов тигр перед стрибком, затаїв подих. Косоокий Удалов тупо, може, й не помічаючи його, подивився довкола, потім збив ногами затоптаний папір і, згрібши його в оберемок, пішов надвір.

Курибіда не міг сказати, якими почуттями й міркуваннями керувався в той момент, але, почувши, що його сердито й панічно гукає Павлюк, замість дверей, вистрибнув через вікно у садок. Кроків за десять стояв хлівець. Курибіда забіг за хлівець, розстебнув штани й присів, ніби враз захворівши на живіт. Звідси він бачив, як Удалов серед двору смажив над вогнем живу, ще в пір'ї, курку. По школі бігав Павлюк і все ще гукав на нього. Потім, мабуть умліваючи від страху, Павлюк ускочив у бідку і вона загуркотіла від школи. Курибіда попід стінкою прошмигнув у хлівець і забився в темний куток. Зараз він уже знав ясно, чому не побіг за Павлюком. Зараз він має чим прислужитися червоним і буде чекати, доки вони не вступлять у місто. Тоді він вилізе із цього закапелка, піде в штаб і скаже, що уже два дні, як не підвозять патронів, розкаже, як ці бандити розстрілюють робітників без усякого приводу. І йому простять всі його провини.

Гуркотіння возів по бруку поступово завмирало, стихав і гомін, тільки стрілянина все ще пінилась за містом, але помітно віддалялась у бік Макіївки. Курибіда ще далі засунувся в куток. Він увесь нервово тіпався, хоч чув, як уже й Удалов на своєму коні поцокав підковами.

Тепер він залишився сам, мабуть, на все місто, в якому запанувала вже могильна тиша, і вона видалась Курибіді страшнішою за громову канонаду. Люди ніби захлинулись останнім зітханням і з широко одкритими очима чекали на перший постріл авангарду червоних, що мав розстріляти цю моторошну тишу. Курибіда обернувся в слух, у голові вистукували молоточки, а запалений мозок горів у пропасниці від думки, як його зустрінуть червоні.

А що, коли вони знають уже й без нього про нестачу патронів, певне ж, і в них є своя контррозвідка? «Коли ти такий прихильний, — скажуть, — чому не додумався раніше сповістити про патрона?» Раз почавши сумніватись, Курибіда вже не міг зупинитись. Йому почало здаватись, що відомості про патрони не такі вже важливі, а може, їх навіть уже підвезли, тоді його обвинуватять у брехні. Можуть ще запідозрити, що він навмисне підісланий білими… Йому робилося душно; в темному закапелку не вистачало повітря. Курибіда витяг уперед голову і побачив перед дверима песика з очима, схожими на намистини, який вранці покірно «служив» перед ним на задніх лапках. Песик, з вимазаним у дьоготь боком, понюхав повітря, злякано відскочив і загавкав. Курибіда ще більше висунув голову й прицикнув на нього. Песик відбіг ще далі і задзвенів уже ображено й настирливо. Курибіда пошукав чого-небудь під руками. Це тявкання могло привернути чию-небудь увагу.

— Цю-цю, цю-цю, на! — хотів залащити його тихим голосом. Песик прислухався і зайшовся після цього ще частішим тявканням. У дворі почулися чиїсь кроки, і здивований голос запитав:

— Тузик, чого ти? — Потім почувся свист. Тузик завищав і, все ще тявкаючи, побіг у двір.

Курибіда похмурнів. Так він почував себе тільки в дитинстві на молодому льоду. Згадавши дитинство, батька, бідного коваля, він в одну мить прозирнув усю свою коротку путь і тепер уже ясно відчув,