Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мама вже встала з ліжка, була на ногах і говорила, чи не продати будинок й переїхати в Каліфорнію з Поллі (чого ніколи б не трапилося, проте Поллі поблажливо не виводила її з такої омани – на той час вона була старшою й трохи добрішою), коли її розбив другий серцевий напад. Тож сталося так, що сирого полудня в березні 1976-го Поллі стояла на кладовищі «Гоумленд» біля двоюрідної тітки Евелін і дивилася на труну на підставках біля свіжої могили батька.
Його тіло пролежало всю зиму в склепі «Гоумленда», очікуючи, доки земля буде готовою, щоб когось у неї ховати. Через гротескний збіг обставин, який би не дозволив собі вигадати жоден достойний письменник, поховання чоловіка відбулося за день до смерті дружини. Дерен зверху останнього житла Ньютона Чалмерза ще не замінили. Земля була ще сирою, й могила мала непристойно голий вигляд. Поллі переводила погляд між труною матері і могилою батька. «Так, наче мама просто чекала, доки його належним чином поховають», – подумала вона.
Коли коротка заупокійна служба закінчилася, тітка Евві покликала її вбік. Остання родичка Поллі стояла біля катафалка компанії «Гей-енд-Пібоді», худа жінка-палиця, одягнена в чорне чоловіче пальто і химерно радісні червоні гумаки, а в кутику рота в неї стирчала цигарка «Герберт Тарейтон». Вона запалила дерев’яний сірник об ніготь, коли Поллі підійшла, і піднесла полум’я до цигарки. Тітка глибоко затягнулася, тоді вибухикала дим у холодне осіннє повітря. Костур (звичайна ясенева палиця, мине ще три роки, коли їй вручать костур «Бостон Пост» як найстарішій жительці міста[70]) стояв їй між ніг.
Тепер, сидячи в бостонському кріслі-гойдалці, яке та стара пані, без сумніву, схвалила б, Поллі підрахувала, що тієї весни тітці Евві було вісімдесят вісім. Вісімдесят вісім, і вона все одно курила, як паротяг, – хоча вона не особливо відрізнялася від того, як її Поллі пам’ятала ще дівчинкою, коли сподівалася на якісь солодощі за пенні зі, здавалося, бездонних запасів, які тітка Евві тримала у кишені фартуха. Багато речей змінилося в Касл-Року за роки, поки її не було, проте не тітка Евві.
– Ну що ж, скінчилося, – прохрипіла їй тітка Евві цигарковим голосом. – Вони в землі, Поллі. Мама, тато, обоє.
Тоді Поллі розплакалася згорьованим потоком сліз. Спочатку подумала, що тітка Евві спробує її заспокоїти, і шкіра вже зморщилася в очікуванні дотику старої – не хотілося, щоб її заспокоювали.
Хвилюватися не варто було. Евелін Чалмерз ніколи не була з тих жінок, які вірять у заспокоєння розбитих горем людей. Пізніше Поллі думала, що, можливо, для неї саме поняття заспокоєння було ілюзією. У будь-якому разі, вона так і стояла там, із костуром між червоних гумаків, курила й чекала, доки сльози Поллі перетворяться на схлипування й доки вона не візьме себе в руки.
Коли цього вдалося досягти, тітка Евві запитала:
– Твій дітвак – через якого вони так довго ґедзилися – помер, так?
Хоча вона ревниво оберігала цю таємницю від усіх, Поллі усвідомила, що киває.
– Його звали Келтон.
– Гарненьке ім’я, – прокоментувала тітка Евві. Вона затягнулася й повільно видихнула дим із рота, після чого втягнула його знову носом – Лоррейн Чалмерз називала це «подвійним насосом», морщачи ніс від огиди, коли це промовляла. – Я зразу зрозуміла, зразу як ти перше зайшла до мене, як повернулася. По очах бачила.
– Була пожежа, – сказала Поллі, дивлячись на неї знизу вгору. Вона мала хустинку, але та була надто мокра, зовсім негодяща. Поллі поклала її в кишеню пальта й витерла натомість очі кулаком, вкручуючи його, ніби маленька дівчинка, що впала з самоката й розбила коліно. – Мабуть, через жінку, яку я найняла нянею.
– Ая, – кинула тітка Евві. – Але хочеш дізнатися таємницю, Трішо?
Поллі кивнула, злегка всміхнувшись. Насправді її ім’я – Патриція, але з дитинства всі називали її Поллі. Всі, крім тітки Евві.
– Маленький Келтон умер… але ти – ні. – Тітка Евві викинула сигарету, а кістлявим пальцем постукала Поллі між грудей, задля наголосу. – Ти – ні. І що ж ти з цим робитимеш?
Поллі подумала над цим.
– Повернуся в Каліфорнію, – нарешті сказала вона. – Це поки все, що я знаю.
– Так, і для початку це непогано. Але цього недостатньо.
А тоді тітка Евві сказала дещо дуже схоже на те, що Поллі й сама скаже через кілька років, коли сходить на вечерю в «Берези» з Аланом Пенґборном:
– Ти тут не цап-відбувайло, Трішо. З цим ти розібралася?
– Я… я не знаю.
– Значить, не розібралася. Доки це до тебе не дійде, то й не важитиме, куди ти їдеш чи що робиш. Шансу не буде.
– Якого шансу? – запитала Поллі, збентежившись.
– Твого шансу. Твого шансу прожити своє життя. Просто зараз ти маєш вигляд людини, якій привиджуються примари. У примар не всі вірять, а я вірю. Знаєш, хто вони, Трішо?
Вона повільно похитала головою.
– Люди, що не здатні відпустити своє минуле, – пояснила тітка Евві. – Оце і є примари. А не оці. – Вона махнула рукою на труну, що стояла на підставках біля непередбачувано свіжої могили. – Мертві є мертві. Ми їх ховаємо, і так вони й залишаються під землею.
– Я відчуваю…
– Так, – перебила тітка Евві. – Знаю, що відчуваєш. А от вони – ні. Твоя мама і мій племінник нічого не відчувають. Твій дітвак, що помер, поки ти була Не Тут, він теж не відчуває. Розумієш мене?
Поллі розуміла. Принаймні трішки.
– Ти правильно кажеш, що не хочеш тут залишатися, Поллі, принаймні поки що правильно. Повертайся туди, де жила. Або в якесь нове місце – Солт-Лейк, Гонолулу, Багдад, куди хочеш. То неважливо, бо рано чи пізно тобі захочеться повернутися сюди. Це я знаю. Це місце належить тобі, а ти належиш йому. Так написано на кожній рисі твого обличчя, у тому, як ти ходиш, як говориш, навіть у тому, як примружуєшся, коли дивишся на когось, кого раніше ніколи не бачила. Касл-Рок створений для тебе, а ти для нього. Тому поспішати нема куди. «Іди туди, куди тебе тягне», – як сказано в тій Гарній Книзі. Але йди туди живою, Трішо. Не будь якоюсь примарою. Якщо перетворишся на одну з них, можливо, тобі краще сюди не повертатися. – Літня жінка замислено роззирнулася навколо, крутячи головою над костуром. – У тому сраному місті й так доста примар, – сказала вона.
– Спробую, тітко Евві.
– Так, я знаю, що спробуєш. Пробувати – це теж у тебе в крові. – Тітка Евві уважно роздивилася її. – Ти була гарною дитиною, хоча тобі ніколи не щастило.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.