Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87"

— Іменем короля вас заарештовано, — глухо зронив чернець.

— З якого це часу в Іспанії іменем короля заарештовують ченці? — ліниво поцікавивсь я, відпивши вина. — Щось ви сплутали, шановний. Чи, може, ви переодягнений офіцер королівської гвардії?

— Ну, ти, вставай, — буркнув альгвасил і спробував, піднявши мене за плече, виштовхнути з-за столу. Їм таки не сказали, кого мають заарештувати! Доручили, певне, просто прихопити одного шкідливого книжника.

Миттю відіпхнувши стіл, я каблуком збив альгвасила з ніг і повернувся до солдатів. Кухонний ніж — непереконлива зброя проти трьох шпаг, але важливо, в кого він у руці! І ось уже один із солдатів лежить на підлозі, обливаючись кров’ю, а чернець біжить до дверей, зрозумівши, що перевага в силі ще нічого не вирішує. А саме він цікавив мене найбільше. Я охоче поквитався б з тими, хто його послав, але поки що й цей згодиться! Він помер смертю боягуза, одержавши удар у спину.

Поворот на підборах, ліва рука, замотана в плащ, закриває груди, права з ножем виставлена вперед. Ну що, котики, будемо далі мишку ловити?

Ні альгвасил, ні двоє його солдатів не виявляли особливого запалу (от і добре, знатимуть, що не кожного книжника можна хапати за комір!). Інші відвідувачі корчми й поготів. А кінь у альгвасила виявився добрий, і ніч сховала мене.

Місто біля моря… Потрапити на корабель не дуже важко, навіть якщо тебе шукають. У гавані завжди метушня. Тільки не йти на кораблі, що стоять біля пірса. Певніше буде проплисти трохи, піднятися по якірному ланцюгу й сховатись у трюмі. А з капітаном можна домовитись і в морі, особливо якщо є вагомі аргументи.

Біла сутана ченця-францисканця, під сутаною — костюм моряка, золото й коштовне каміння зашиті в поясі, за поясом ніж, незворушний вираз обличчя. Хто мене впізнає?

— Подайте каліці, що втратив ноги в битві при… — І раптом: — Мій капітане!

Старий Педро, стерновий моєї останньої каравели, мій помічник і друг, невдалий економ невдалого абатства, сивий та скалічений, дерев’яна мисочка перед ним і кілька мідних монет у мисочці. Я ступив крок до нього, і краєчком ока побачив, що крізь натовп до мене прямують люди. Добре ж вони шукають!

Я швидко зняв пояс і кинув його в порожню бочку, що стояла поряд, показавши на неї очима. Шпигуни були ще далеко, ніхто нічого не помітив, а я схрестив руки на грудях і звернув погляд до океану, якого мені вже ніколи не бачити. Ніколи. Сідало сонце, і його проміння віддзеркалювалось у хвилях, лягаючи стежкою від берега до обрію. Шлях без кінця, шлях в нікуди… Так я й стояв, поки шпигуни не заступили від мене гірко-зчудовані очі Педро, метушню гавані, вітрила кораблів і золоту стежку за обрій.

З порту мене приставили в монастир святого Домініка. Руки зв’язали за спиною (урок у корчмі дечого навчив). Здоровенний чернець з могутніми раменами, молочно-рум’яним симпатичним обличчям, блискучими чорними очима й сніжно-білими зубами весело привітав мене:

— Ах, професоре… Ми так чекали… Ласкаво просимо!

І, відвернувши рукав ряси з волохатого ручиська, що скидалося на стегно тура, широко розмахнувся і вдарив мене в обличчя. Кров з розбитого носа ринула мені на груди. Я всміхнувся йому в очі:

— Даремно ви це зробили, ваша превелебність. Ви помрете за це, ваша превелебність.

Рожевий колір зник з його обличчя, воно стало ліловим, немов налилося буряковим соком. Я навіть злякався, що він дасть дуба без моєї допомоги. Таке буває з повнокровними кремезняками. Мене б це дуже засмутило. Але він розрядився громовим гарчанням:

— Ти… Я… Та я з тебе душу виб’ю!

Важкий дубець, та в таких руках… Душу він з мене не вибив, душа моя виявилася добре припасована до тіла, але втіхи порозмовляти зі мною тут-таки, на місці, він своїх колег позбавив. Прийшов до тями я аж під ранок, у підвалі. Коли мене звідти вивели, я заточувався, налітаючи на стіни й обвисаючи на руках наглядачів. На перше ж запитання захарчав, удаючи що розмовляти не можу — опухле обличчя підтверджувало це, але, показавши на пера та папір, дав зрозуміти, що можу писати. Руки розв’язали…

Стоячи непорушно, можна розім’яти м’язи, розігнати кров, непомітно для стороннього ока напружуючи й розслабляючи тіло. Потім різко хитнувся вперед, сперся рукою на стільницю і, як з катапульти, кинув себе через стіл, ногами збивши вартового, а краєм напруженої долоні діставши горлянку ченця-велета. Розбиті хрящі гортані — тут уже ніякі лікарі не допоможуть. Чернець звивався на підлозі — життя нелегко відходило з його могутнього тіла. Всі немовби заціпеніли на мить. Я посміхнувся:

— Не бійтеся, поки що нікого не зачеплю. Звикатиму…

І ось уже два роки я тут, у камері одного із замків, що належить святому трибуналу. Мати наша, свята церква, виявилась дуже терплячою. Час від часу ввічливі, спокійні розмови.

Якщо прославлений військовий, що очолював так багато походів та експедицій, славний нащадок славних предків дон… і таке інше визнає свої переконання помилковими, — але обов’язково привселюдно, — йому згадають усі його заслуги, повернуть конфісковане майно і забезпечене, приємне життя в будь-якій країні Європи. Якщо ж дон не одумається… Свята церква, незважаючи на лагідність свою, має інші засоби, щоб наставити нерозумних дітей своїх… Краще трохи страждань тут і довічний порятунок там, на небесах. Чи не хоче шляхетний дон пересвідчитись?

Відблиски малинового вогню на стелі підвалу, розпечена жаровня, якесь залізне причандалля, розвішане по стінах, могутні хлопці в шкіряних фартухах на лискучих від поту тілах, у червоних каптурах з прорізами для очей.

Інквізитори роздирали на макунаедрі нестямних жінок, прикладали їм до тіла розпечені залізяки, і вони зізнавалися — так, вони відьми, літали на шабаш, танцювали з Сатаною, занапащали людей… Зізнавалися навіть найупертіші — хай один раз вогнище, ніж конання без кінця! Потім узялися за мене. Бовдури! Я сотні разів помирав від спраги в безводних пустелях і тонув в океані; мене кусали отруйні гади й комахи, коли важким мачете я прорубував шлях крізь джунглі до таємничої країни Ельдорадо; розмальовані жерці майя своїми обсидановими ножами лишили чимало позначок на моїй шкірі; що нового могли показати мені слуги церкви? Загартоване багатьма роками війн та мандрів, моє тіло виявилося на диво міцним і витривалим. І забрало багато сил у божих трударів. Однак усякий терпець може урватись, навіть той, що обумовлений палким бажанням догодити богу. Від мене відступилися, втративши надію переконати.

— Сатана! — кричав кат, кидаючи інструменти. — Вельзевул допомагає йому! Пекельна кузня кувала це прокляте тіло,