Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Слухай, малий, мені здається, це — нерозумно. Отак от просто виготовити триста пам’ятників — ти хоч уявляєш, що це таке?

Ан! Ан! Ан! Такий звук означає, що йдеться про щось надважливе. Він робив так тільки двічі відтоді, як вони знайомі. Це — наказ. Без злості, але він хоче, щоб його почули. Він схопив олівець:

«Ми не будемо їх виготовляти! — написав він. — Ми їх продаватимемо!»

— Ага, он як? — вибухнув Альберт. — Але, чорт забирай, як? Коли ти їх продаватимеш, то треба спочатку їх і зробити все ж таки!

Едуард наблизив своє обличчя дуже близько до Альберта; він узяв його обличчя в долоні так, ніби хотів його поцілувати в уста. Він похитав головою — ні, очі сміялися, і знову взяв олівця.

«Ми будемо лише продавати...»

Найбільш очікувані речі часто приходять зненацька. Отак сталося і з Альбертом. Збожеволілий від радості Едуард раптом відповідає на питання, яке турбувало його з самого першого дня. Він сміявся! Так, він сміявся, вперше...

І це був майже нормальний, горловий сміх — високий, трохи жіночий, від якого здригається та вібрує все тіло.

Альберту перехопило подих, від подиву він аж рота відкрив.

Він опустив очі на аркуш паперу, на останні Едуардові слова.

«Ми будемо лише продавати. Ми їх не виготовлятимемо! Ми тільки будемо отримувати гроші, і все».

— Як?.. — питав Альберт.

Його дратувало те, що Едуард не відповідає на запитання.

— А потім? — наполягав він. — Що буде потім?

— Потім?

Едуард вдруге вибухнув сміхом. Ще сильніше.

«Ми щезнемо разом із касою!»

Уже була майже сьома ранку, холод — собачий. Добре, що хоч з кінця січня не було морозу, інакше треба було би використовувати кирку, а це категорично заборонено правилами. Безперестанку дмухав крижаний вітер (це ж треба, окрім тягот війни, одразу отака зима).

Анрі не хотів стирчати на вулиці, він лишився в машині. Там було не набагато тепліше, в тій машині, тепло йшло або знадвору, або знизу, а зараз задубіти можна. А крім того, його і так усе нервувало, бо нічого не виходило так, як треба. Зі всією тією енергією, вкладеною у справу, він заслужив і відпочинок, хіба ні? Аби ж то... Завжди виникає якась халепа, якась приключка, а він мусить бути водночас всюди і скрізь. Все треба робити самому. Якби на Дюпре можна було покластися...

Це було не зовсім так, і Анрі це, звичайно, знав. Дюпре викладався повністю, він був працьовитий і трудився до сьомого поту. «Треба прикинути, який від нього зиск — це б мене заспокоїло», — подумав Анрі. Але зараз він злився на увесь світ.

Це, швидше за все, результат перевтоми, бо до всього того, треба було виїжджати серед ночі (та маленька єврейка висмоктала з нього всю енергію). Як він не любить тих євреїв! (д’Олней-Праделі були «антидрейфусами» ще з часів Середньовіччя), але їхні дівки, треба сказати, якщо вже беруться за діло, то просто з біса вправні.

Він нервово загорнувся в пальто і спостерігав за Дюпре, що стукав у двері префектури.

Консьєрж топтався, Дюпре щось пояснював, показуючи на машину. Той визирнув, приклав дашком руку до очей, ніби його сліпило сонце. Він загалом мав бути попереджений. За якусь годину інформація мала дійти від військового кладовища до префектури.

Вікна кабінету засвітилися, двері відкрилися. Прадель нарешті вийшов з машини, швидко піднявся на ґанок, проминув консьєржа, який показував йому дорогу, нетерпляче махнув рукою — знаю, я тут, як у себе вдома.

Префект Гастон Плежек не чекав його так рано. Він довго не міг заснути вночі. В його думках загиблі змішувалися з китайцями, трупи рухалися самі по собі (деякі з них навіть ядуче посміхалися).

Він прибрав поважного вигляду, поза, як йому здавалося, найбільше відповідала його посаді: стоячи перед каміном, одну руку поклавши на камінну полицю, а другу — в кишеню піджака, підборіддя — догори (високо задерте підборіддя для префекта дуже важливе).

Праделеві було начхати на префекта, на його підборіддя, на камін — він зайшов, навіть не привітавшись. Відразу завалився у крісло для відвідувачів:

— Скажіть, що це за дурня коїться?

Плежека розізлило зауваження.

Чоловіки зустрічалися двічі: під час технічних обговорень ще на початку урядової програми, потім на відкритті кладовища — промови мера, хвилина мовчання... Анрі нетерпляче тупотів носаками чобіт. Префект знав (а хто цього не знав?), що пан д’Олней-Прадель є зятем пана Перікура, окрім того, він партнер і друг міністра внутрішніх справ. Сам президент Франції був на весіллі його доньки! Плежек навіть не наважувався уявити ті тісні стосунки, усіх впливових осіб, з якими пов’язана вся ця історія. От що заважало йому спати вночі. До нього має приїхати купа важливих людей разом з усією тяганиною та імовірним тиском. Від однієї іскри його кар’єра може спалахнути, як солома. Адже зі всіх куточків регіону на майбутній некрополь в Дамп’єрі прибували домовини.

Побачивши, як проводиться ота ексгумація на місці, префект аж за голову ухопився. З виникненням перших же проблем він інстинктивно захотів захиститися (але, можливо, він зарано панікує?).

Вони їхали мовчки.

Прадель запитував себе: чи не забагато він змарнував часу? (Ото вже тяганина його очікує.)

Префект кашлянув, машину підкинуло на вибоїні, —