Читати книгу - "Голос перепілки"

– Мартин, – подав він руку.

– Антон, – відповів хлопець.

– Проходь, сідай, – заходилася Оленка. – Я зараз чогось гаряченького принесу, – усміхнулася м’якими горіховими очима.

– Дякую. Я лише на хвильку. Борисові зле. Подумав, може, Йосиф мотоциклом до Косова підкине. Розумію, що Різдво…

– Ми тут машиною. Може, Антось відвезе? Ярко вже трохи святкував. Чи як ти кажеш, Ярку? – звернулася до чоловіка.

– Най їде. Я тут залишаюся колядників приймати.

Оленка провела їх до машини. Сніг щедро сипався на волосся, щоки, вії. Оленчині очі м’яко поглядали на Мартина.

– Прийдеш завтра до Варвари? – запитав Мартин, коли Антось сів розігрівати мотор у машині.

– Коли?

– О дев’ятій.

Бориса залишили в лікарні. Лікар сказав, що зроблять аналізи й повідомлять, що з ним.

У людини свої плани, а в часу – свої. Сьогодні Мартин це розумів як ніколи. Раз у раз глипав на годинник. Години то тягнулися, як гума, то точилися через решето. Десята. Третя. Шоста. І враз час зупиняється. Годинникова стрілка перестає рухатися, та й годі! Світ макітриться. Якась геть нестерпна жаба присмокталася до серця й ссе. Мартин ходить по хаті й сам себе під вогнем тримає.

– Ти що, заслаб, Мартинцю? – відчуває неспокій сина Стефка.

– Усе добре, мамо, – відповідає й не знає змісту тих слів.

Мартин боявся запізнитися, хоч до Варвари рукою подати: за хвильку вже в саду стояв. Серце калатало, немов чоловіка сто вовків нагонцем гнало. Воно летіло, утікало, бігло галасвіта до тину, перестрибувало через усі загорожі й уже чекало біля крислатої яблуньки. Ще півгодини – і Оленка прийде.

Прийшла. Побрела відразу під крислату яблуньку. Сперлася плечима на неї й дивилася на Мартина горіховими очима. Він і не думав, що в нього ще так сильно можуть тремтіти ноги.

Було чутно, як під ногами рипить сніг і як десь далеко колядують дівчата з хлопцями. Сніг сипався на її волосся, а Мартинові здавалося, що він відчуває його в себе під сорочкою. Місяць далі похитувався поміж тоненьких хмар, наче його зачепив хто на ниточку. Зорі палахкотіли, блимали маленькими вічками. Який дивний вечір!

– Ви надовго? – глянув на Оленку Мартин.

– Хотіла б назавжди, але більше, ніж на тиждень, не вийде. Дорога багато часу займає. Мали щось батькам привезти, то вирішили, що машиною краще. Зате довше їхати.

– Син у тебе дорослий уже, – застрягло в Мартина в горлі. Він глибоко вдихнув, хотів іще щось додати. Хотів навіть струсити з її волосся сніг. Не струсив.

– Роки біжать, Мартине. Діти ростуть, ми старієм. Усе по літах, Мартине. А ти як?

– Добре. Лише Борис прислаб, – дивився собі під ноги.

– Шкода, – почув.

Оленка говорила ще щось. Здається, підбадьорювала Мартина. Та він ухопився за те одне-однісіньке слово «шкода» й погубив кінці.

«Шкода! Як мені шкода!» – рвалося його серце. «Як шкода, Оленочко», – кричали його німі губи. Що вони могли тепер сказати? Що дурний, як ступа, як довбня, як кіл у плоті. Сказати, що роками перекладав із кишені в кишеню її протерту стрічку. Смішний! «Ти казала, Оленочко, що легко скапарити собі життя. Як у воду дивилася. Ти була така молода й не по літах мудра. Який бзик мене тоді вкусив, що я пішов до війська? Який курячий розум заліз мені тоді в голову? Життя пройшло, а я як не жив».

Він довго шпортався в блюзі, нарешті витягнув десь із якогось дна маленьку червону стрічку й поклав їй на долоню.

– Пам’ятаєш? – надламував слово.

– Пам’ятаю, – підпалювала душу.

І розвиднився вечір, і від зорі стало світло.

«Я думав, на світі нема щастя, – дивився Мартин на небо. – Таки є».

Борис пробув у лікарні майже місяць. Далі виписали якісь пігулки, уколи й відпустили додому. Відтепер медсестра мала приходити тричі на день. Розя зі Стефкою і вдень, і вночі надзирали за Борисом. Минув місяць… три. Борисові не легшало. Він танув щодня, як віск. Усі розуміли, що він уже на Божій дорозі.

Аня зателефонувала й сказала, що хоче побачити діда. Тепер уже всі знали, чому в них однакові прізвища. Крім Бориса. Перед тим Світлана бачилася з нею в Чернівцях і розповіла, що Борисові гірше.

…Коли до кімнати зайшла Аня, Борис стрепенувся. Молода вродлива дівчина в біленькій блузці з широким мереживом та спідничці з широкими фалдами. Стефка поставила крісло біля Борисового ліжка. «Ганна?» Борисове чоло змокріло ще більше.