Читати книгу - "Аецій, останній римлянин"

Решту дня Пелагія провела як у гарячці. Не читала жодної побожної книги, зовсім не розмовляла з донькою про істинну віру, не показувалася більше на очі ні мажордомові, ні дияконісам. Хоча дуже схвильована, цілковито була певна, що має вчинити. Ще не вірить, що Аецій повернувся, але, якщо повернеться, буде вволено останню волю Боніфація. Що дивніше, — коли думає про це, зазнає навіть певного задоволення, хоча й не може знайти його джерела у своїх думках. Лише вночі, коли раптом прокинулася після короткого сну, — ледь подумала про це, відразу зрозуміла, що її втішило. Аецій, напевне, добрий християнин, але може й справді його віра не заважає йому любити і цінувати тих, які вірують інакше, — як це висловив Марцеллін. Коли знову засинала, на її обличчі пустувала радісна посмішка: якщо Аецій приятелює з поганами, то, напевне, не дивитиметься скоса на віру дружини, відмінну від своєї. А це найважливіше.

— …один із них мав срібні кружки на лоріці, другий латунні… Я пізнав: препозит і сотник… І не з ауксиліїв, — зі школи протекторів… Препозит виривав сотникові мізерикордію з рук і кричав: «Якщо Христа не боїшся, то подумай… подумай, дурню, що Аецій іще повернеться!»

Голос Басса тремтів од глибокого зворушення, наче це він сам був тим препозитом, що, заклинаючи поверненням Аеція, рятував товариша від самогубства.

— Я бачив на власні очі! Чув так само добре, як хвилину тому всі ми чули наймудріші слова найпресвітлішого Віра Нікомаха! Воістину, то був голос народу, отці! Vox populi — vox Dei… viri illustres! viri spectabiles! viri clarissimi! А що найважливіше, — на губах промовця заграла щиро весела, але заодно наче й іронічна посмішка, — то був голос збройного народу, о patres conscripti! Спитайте когось із них: хто найславніший муж імперії?… Кожен без вагання відповість: Аецій. Хто вас вів по здобич і перемогу? Аецій. Хто єдино спроможний командувати вами так, аби ви його шанували, боялися і любили водночас? Аецій.

Обірвав, щоб обтерти хусточкою піт, який густими краплями спливав із обличчя, — цією перервою скористається консул Петроній Максимус, швидко збіжить на трибуну і загукає:

— Аецій, Аецій, завше Аецій! Справді достойний, щоб ми лише про нього й розмовляли! Бо хто ще несе на собі стільки злочинів і гріхів проти маєстату і права?! Аецій. Хто підступно вбив найславутнішого Фелікса, щоб сягнути по осиротілий патрикіат? Аецій. Хто розтоптав право і волю вічної Августи, відмовившись підкоритися законно проголошеному патрикію? Хто розпочав тричі згубну громадянську війну, яка ту лише користь принесла, що виявила всю бездарність і сміховинність вимог бунтівника? Хто? Воістину, ніхто, лише Аецій. І хто стоїть сьогодні біля кордонів Італії, погрожуючи країні та місту вогнем і мечем? Хто звертає проти власної вітчизни дикість і потугу тисяч варварів? Я сказав: Аецій.

Ледве закінчив, між усіма кріслами і на всіх лавах розпочався страшенний гамір. Наче стадо білих голубів, весь сенат раптом затріпотів крилами білих курульних тог.

— Recte diсis, Геркулане, — ревли Басси, Валерії, Симмахи і Віри.

— Recte, Максимусе! — гриміли Павліни, Гракхи і найчисленніші Аніції.

— Аецій! Аецій! Хочемо Аеція! — все гучніше, все наполегливіше та відважніше кричали перші.

— Не хочемо, — це Тарквіній! Катиліна! Коріолан! Кличе собі на поміч ворогів Риму… погрожує чужинським ґвалтом!.. Зрадник! Коріолан! Коріолан! Коріолан! — перекривали ще гучнішим галасом крики перших прихильники Максимуса, який, відчуваючи за собою кількісну перевагу, повернув тріумфальне обличчя до патрикія імперії, що сидів на підвищенні, та урочистим, хоч дещо хрипким голосом сказав:

— Зволь сповістити вічну Августу, найславутніший і найпресвітліший Себастьяне, що сенат міста, — так само, як Її Вічність, — розуміє та відчуває, що, як і багато століть тому, в Римі немає місця для Коріоланів…

— Яка шкода, що найпресвітліший консул має таке малопривабливе обличчя, — пролунав раптом чийсь голос із задніх лав. — Не зможе нам заступити ні Ветурії, ні Волумнії[49]…

Всю величезну залу струснув єдиний могутній вибух сміху та шквал оплесків. Петроній Максимус зблід, але, перш ніж устиг щось сказати, Геркулан Басс знову зажадав голосу.

— Не час тепер на жарти і сміхи, достойні отці, — сказав серйозно і майже суворо. Італії та місту загрожує небезпека вдесятеро більша, ніж зловорожий наїзд Аларіха. Сто тисяч гунів під проводом короля Ругіли лише знаку й чекають…

— А знак той має дати обожнюваний найпресвітлішим Бассом Аецій, — перебив його Себастьян. — Воістину видовище, гідне історії! Коли поставлений поза законом вигнанець погрожує нападом найдикішої орди, преславні отці розмірковують, чи…

Раптом увесь побуряковів од люті, на чолі та затиснутих кулаках напучнявіли йому великі жили, молоде обличчя відразу зістарілося на десятки літ.

— Не маєте про що міркувати! — гукнув на всю залу. — Ви не влада… ви слуги маєстату і, коли маєстат захоче, підете всі до першої шеренги ауксиліїв битися з гунами Аеція! Рови копати! годувати собою стерв’ятників!

Петроній Максимус із люттю та розпачем кусав губи. Кожне слово Себастьяна було ударом по антиаецієвій партії. Те саме радісно подумав Басс і, оббігаючи поглядом притихлу в найсильнішому хвилюванні залу, промовив:

— Погану послугу чиниш вічній Августі та маєстатові, найславутніший патрикію! Ось перед тобою вісім сотень представників найдостойніших родів Роми. Глянь на них: кожен із них мислить інакше, але всі почувають однаково: ми не в Персії, найславутніший… не в далекій країні сінів… Ми не є нічиєю