Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- А чому він її разом із водієм не втопив? Багажник у «Волзі» просторий.
- Аби нам зайвих підказок не давати. А може знав, хто у комсомолки тато з мамою, і дійшов висновку, що вони ніякого галасу не здійматимуть, навпаки, зайдуть у туалет, вимкнуть світло і перехрестяться, що позбулися такої халепи, як дочка-наркоманка.
- Логічно. Більше того, може бути. Але поясни мені: навіщо корейцеві шукати того, хто у нас у Києві, як ти кажеш, «хороші» наркотики продає? За твоєю версією він же не для того приїхав аби конкурентів прибирати. Інша справа - якби він вирішив тут прописатись і зайнятись цим сам.
Я пояснив. Старий споважнів, перестав посміхатись, а потім підвівся і скомандував:
- Пішли до Генерала! Течку давай сюди, я понесу.
Від автора: посилання Старого на «червону печатку» як знак перестороги для чесного слідчого зрозуміле старшому поколінню читачів. А для молоді - традиційне пояснення. Крім Союзу РСР для двохсот з гаком мільйонів пересічних його громадян існувала ще одна держава з такою ж назвою, але виключно для вузького обмеженого кола так званої номенклатури. Перш за все - партійних функціонерів чи не всіх рангів. У цій державі було своє міністерство торгівлі з закритими для сторонніх магазинами, своя мережа санаторіїв, будинків відпочинку і навіть швейних ательє. І відповідно - своє потужне міністерство охорони здоров’я - одіозний «Ліксанупр», себто Лікувально-санаторне управління при Раді Міністрів СРСР. Воно мало свої розкішні поліклініки, лікарні і, звісно, аптеки. Дефіциту у цьому номенклатурному СРСР не існувало. А щоб випадково який-небудь наївняк чи хитрун не скористався «чужими» благами, на рецептах Ліксанупру ставили червону печатку.
Геніальна ілюстрація до цього компартійного блюзнірства над власним народом: у 60-х роках минулого століття ледь не загинув в автокатастрофі радянський фізик світової слави, лауреат Нобелівської, Ленінської і Сталінської премій академік Лев Ландау. Аби його врятувати, потрібні були певні дефіцитні ліки, яких, звісно, навіть у поліклініці для вчених не виявилося. Керівництво Академії Наук СРСР звернулося до начальства Ліксанупру по допомогу. І отримало відмову. Мовляв, ваш хворий не підпадає під категорію наших пацієнтів. І що ви думаєте? Теща одного з друзів Ландау, така собі Хая Фрумкіна, колишня чекістка часів громадянської війни, згодом велика начальниця у наркоматі освіти, а ще згодом професійна вдова героя громадянської війни Миколи Щорса спокійнісінько пішла до закритої поліклініки, показала відповідне посвідчення пенсіонера відповідного номенклатурного рангу, одержала рецепт з червоною печаткою і купила за копійки оті вкрай необхідні ліки.
Олекса Сирота:
Генералу доповідав Старий. Від себе він нічого не додав, лише скоротив деякі зайві, на його думку, припущення. Шеф уважно вислухав і констатував:
- Нормальні менти що роблять? Злочинні дії однієї людини розбивають на епізоди, заводять різні справи і розкидають їх по районах аби не псувати статистику. Я такого свинства не схвалюю, а лише констатую. А у капітана Сироти інша крайність: він під свою версію тягне все, включно з висяками столітньої давності. Я не кажу, що таку ініціативу треба карати - ні в якому разі! Але поясни мені, Сирота, навіщо твоєму корейцеві НЕ свої наркотики? Він що - витратився у відрядженні і хоче заробити на зворотній квиток?
- Товаришу генерал, дозвольте порівняння!
Старий застогнав, Генерал ствердно кивнув.
- Коли я купую щось у розстрочку, а кажучи по-науковому, в кредит, то я зобов’язуюся сплатити певну суму до чітко встановленої дати. Так?
- Ну звісно! Більше того, якщо ти, приміром, у мене чи у Івана Борисовича позичиш десятку до получки, а віддаси лише п’ятірку - то це, вважай, несолідно.
Старий засовався, бо був такий епізод, коли він забув вдома гаманець, а я його виручив десяткою - і ми з ним благополучно про це забули. Обидва. А тепер от Генерал нагадав.
- Ну звісно, несолідно. Але дозвольте - я закінчу з розстрочкою. Строк прийшов, а я не заплатив. Ну нехай не все, нехай недозаплатив - що тоді?
- Звісно, що. Спочатку попередять, потім до суду, про пеню я вже не кажу, від неї нікуди не дінешся.
- Святі слова! А у корейця ситуація ще гірша, ніж у простого боржника по розстрочці. Через отого Дембеля до покупця не втрапив товар. А гроші, як я здогадуюся, внесли наперед, бо у них же не планова економіка, а жорстокий нерадянський бізнес. У цієї публіки, на яку кореєць працює, теж є свій суд, ви це знаєте. І статті там суворі. Злодію - гаплик, а товар треба віднайти і вручити замовнику з вибаченням і, відповідно, з пенею.
- Продовжуй, Сирота, продовжуй, чого замовк?
- Кореєць приїхав, влаштував своє слідство, знайшов винуватця, покарав його, але!… З’ясувалося, що частину товару Дембель уже загнав. Що робити корейцеві? Послатися на складні погодні умови в районі опіумних плантацій? На брак робочої сили? На недобросовісність суміжників? Там, де працює кореєць, такі виправдання не проходять.
Генерал пирхнув:
- Порівняння у тебе, Сирота, точно, як каже наш замполіт, на межі антирадянщини, а часом і поза нею.
- Він не тільки
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В Багдаді все спокійно», після закриття браузера.