Читати книгу - "Переможець отримає все"

Суть цього вчинку важко було усвідомити. Він наче продав її. Продав за гроші. Продав ту Зоряну, яка, будучи частинкою Зоряни справжньої, завжди належала йому. Адже всі ці пісні для нього ніколи не мали назв. Точніше — усі разом називалися єдиним словом — її ім’ям. Нехай тепер нею користуються всі, включаючи бридких, поганих, включаючи покидьків та всілякий непотріб. Нехай іде по руках, вухах — по всьому, по чому завгодно. Вона стане доступною всім. Нехай під неї п’ють, трахаються, вирішують брудні справи — вона заслужила цього. Нехай натовп отримує задоволення від того, що недавно було його коханням, а сам він за це покладе до кишені гроші — не має значення, скільки.

Оце — приниження. Набагато гірше, ніж бути названим Трусею. Чи є у світі бодай ще одна жінка, кохання до якої було продане за гроші? Навряд. За гроші продають самих жінок. За гроші купують їхнє кохання, або ж навпаки — відмовляються від кохання до них. Усе це відомо. Саме ж кохання як почуття ще не продавав ніхто. Жодна жінка не «похвалиться», що якийсь чоловік продав своє кохання до неї в користування іншим. Бездушна та зверхня Зоряна буде першою. Байдуже, що сама вона про це не знатиме.

Колись настане час — він розповість їй.

Інна виявилася доволі безбарвною жінкою років сорока. Не крива, не товста, охайна, можливо, дещо суворого вигляду, очевидно — накладала відбиток робота. Чомусь, побачивши її, Віктор розгубився й не знав, як із нею говорити. А те, що на ній була вдягнута форма, лише ускладнювало ситуацію.

— Доброго дня. Пробачте, ви — Інна? — запитав він.

— Так… А що ви хотіли?

Важкий погляд. Так мала б дивитися кам'яна статуя.

— Ви можете приділити мені кілька хвилин? Я не затримаю вас надовго.

— А хто ви, у якому питанні? — таким самим безбарвним, як і зовнішність, голосом запитала вона.

— Я… товариш Юри, — сказав Віктор. — Мені…

Але договорити вона не дала.

— І ви наважуєтеся прийти сюди? І у вас вистачає духу прийти сюди до мене й вимагати, щоб я говорила з вами?! Шановний, ви при своєму розумі? Ідіть зараз же. Ідіть геть!

Навіть ці емоційні слова були вимовлені беземоційним голосом і з майже беземоційною мімікою.

— Пробачте, ви мене не зрозуміли, — сказав Віктор. — Я не належу до тих людей, з якими робив свій бізнес Юра, хоча я також, можна сказати, шофер. І…

— Ідіть геть, — з тими ж інтонаціями повторила вона. — Мені однаково, хто ви. Я не хочу з вами спілкуватися.

— Але ж ви не знаєте, про що я хочу говорити! — вигукнув Віктор. — Як ви можете так? Я не винен у загибелі вашого друга! Але зі мною може статися те саме, що і з ним. І можливо, від ваших кількох слів залежатиме, залишуся я живим чи мене так само скинуть у прірву! І ви пошкодуєте кількох слів на відповідь мені? Хіба вам буде легше, якщо я також загину?

— Хоч би ви всі загинули, — сказала вона. — Мені однаково. Забирайтеся геть.

Але вона не обернулася до нього спиною. І в погляді щось явно змінилося. Ця жінка зрозуміла недвозначно те, що промовив він у запалі, хоч і сам був у цьому не впевнений: Юрі допомогли загинути. Віктор зрозумів цієї миті, що, можливо, ляпнув зайвого. Можливо, Інна, яка сама працювала в органах, так чи інакше дізнавалася про те, що трапилося насправді. Можливо, через якихось своїх колег, які працюють у відповідних структурах. Навряд чи вона залишилася б осторонь. Можливо, і навіть скоріш за все, від неї не приховували нюансів розслідування цієї катастрофи, в якій загинув її друг чи коханий, і не виключено, що там дійсно не було жодних зачіпок, щоб думати, що Юру Чурикова прибрали. І раптом…

— Може, вам і однаково, — жорстко сказав Віктор. — Я вірю й розумію вас. Але в мене також є жінка, заради якої я живу. Тому й не хотілося б… Словом, тому я й набрався нахабства. Пробачте…

Він повернувся і взявся за ручку дверей, але його зупинили запитанням:

— А звідки ви взяли, що Юру скинули з дороги? Звідки ви це взяли?

Тепер її очі дивилися просто на нього і це вже не був погляд закам'янілої жінки.

— Я не впевнений у цьому, — сказав Віктор, — але є вагома підозра. Моя особиста, якої ніхто не візьме в розрахунок. Я навіть сам дуже не впевнений у цьому. І ваших кілька слів можуть прояснити ситуацію. Я вас прошу, навіть благаю — дайте мені відповідь на два, лише на два запитання — і я піду…

— Ну, по-перше, я маю знати, з ким розмовляю, — промовила Інна, — щоб відповідати на якісь запитання.

Віктор вагався лише хвилину, а потім дістав своє водійське посвідчення і простягнув їй. Розгорнувши палітурку, вона байдуже глянула туди і, повертаючи документ, сказала:

— І що ви хочете знати?

— Дві речі. Перша — наскільки класним водієм був Юра. Ви можете це знати.

— Якщо ви товаришували, — перебила Інна, — то краще маєте знати це. Тим паче, що самі шоферуєте.

— Ми не були близько знайомі, — пояснив Віктор, відчуваючи, як особливо неприємно брехати цій жінці, навіть неприємніше, ніж родичам Юри на поминках. — Так сталося, що одного разу він виручив мене далеко від дому, потім я його. Після цього трохи підтримували зв'язок. А про його загибель я взагалі випадково дізнався. То скажіть мені — чи не мав він змоги десь-колись набути навичок водіння машини в екстремальних