Читати книгу - "Роман шукає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Оце да-а… Оце так вєщ…
— Вічна, — підтвердив Анципер. — Оце зараз фарба як схопить, то вже її й зубами не одірвеш.
Дранишников дивився то на нього, то на Славка, як на чарівників.
— А у воді як? — поцікавився з надією.
— Що — у воді? — втрутився Бутько. Він зняв окуляри й з інтересом розглядав новоспечений шедевр. — Ти його хоч бензиною мий, бензина йому нічого не вдіє. Це вже навіки.
Щербина перестав зловтішно посміхатися, Тепер він заздрив Дранишникову, бо дуже цінував вічні речі. Анципер подивився на Дранишникова з підозрою.
— Чекай, старшина… Ти до чого це «як у воді»? Ти що, справді взувати їх збираєшся?
— Та що ви таке кажете, хлопці? — обурився Дранишников. — За кого ви мене маєте?
Історії малярського мистецтва відомі випадки протилежних оцінок творчості одного й того художника. Це одразу ж відчули на собі й Семен Анципер та Славко Іванченко. Тільки-но Дранишников ледь не спік собі долоні, потираючи руки над розцяцькованими онучами, як у палаті з’явилася госпітальна сестра-хазяйка, людина протилежних художніх смаків. її тонкі губи ще більше витончилися, стали як леза бритвочки, а очі зменшилися до розміру макових зерняток. У різних людей злість виявляється по-різному: в одних очі збільшуються так, що їм стає тісно в орбітах, а в інших, як-от у госпітальної сестри-хазяйки, — навпаки. Зараз вона дивилася на Семена й Славка немов через щілини прицілів.
— Значить, так, — сказала сестра-хазяйка.
— Добрий день, — відповів Щербина.
— Драстуйте, — привітався й собі про всяк випадок Славко.
— Значить, так, — повторила сестра-хазяйка, демонстративно ігноруючи їхні привітання. — Значить, держава буде вас годувати одягати, лікувати, постачати м’яким інвентарем, а ви будете цей м’який інвентар псувати? Що це таке, я вас питаю? — Вона двома пальцями підняла за ріжок розмальовану Славком подушку.
— «Колокольчики мои, цветики степные…» — продекламував Анципер, який був глибоко переконаний, що віршами можна зробити з людиною все, що хочеш, чи бодай розсмішити її.
— Значить, «колокольчики»? Значить, «цветики», так? А коли в мене при інвентаризації одної наволочки не вистачило, то акта складали. А ви, значить, можете робити з м’якого інвентаря «цветики»?
— Дорога наша сестра, вона ж хазяйка, — помірковано звернувся до розгніваної представниці адміністрації Семен Анципер. — Ну що вам тая наволочка? Озирніться краще назад…
Стоячи на порозі й спопеляючи очима розмальовані наволочки, сестра-хазяйка, звичайно, не могла бачити того, що залишилося за її спиною. Тепер вона озирнулася й побачила портьєру.
— Ну, — тільки й змогла вимовити сестра-хазяйка. — Ну, ну… Та коли б ви таке на фронті зробили…
— Ми на фронті й не таке робили, — похмуро озвався Ігор.
— Я зараз піду, — зловтішно сказала сестра-хазяйка. — Так? І зараз сюди приведу. Так? Начальника госпіталю. Так? Товариша майора. Так? Оксану Кіндратівну. Так?
— Так, — сказали Анципер і Славко.
Коли сестра-хазяйка вийшла, киплячи так, що, здавалося, ось-ось заторохтить її черепна коробка, як кришка на чайнику, Ігор зауважив занепокоєно:
— А розжалують мене таки з директорів, хлопці. Хто ж знав, що ці наволочки — м’який інвентар.
— Домалювались, — зітхнув Щербина. — А я ж таки попереджав.
Йому, власне, нічого не загрожувало, але за неписаною солдатською солідарністю він був готовий поділити відповідальність за скоєне. А ось Клим Бутько негайно зник: підхопив свою «темну книгу» і подався подалі від гріха.
Через годину сестра-хазяйка привела до чотирнадцятої палати Оксану Кіндратівну. Вираз у неї на обличчі був переможний, навіть мстивий.
Оксана Кіндратівна оглянула подушки Семена і Славка, подивилася на портьєри й почала сміятися так, що в хлопців спочатку на обличчях прорізалися винуваті посмішки — чи не з них це вона сміється, а потім вони зареготали й собі.
— Слухайте, — казала Костюк крізь сміх, — та як же спати на таких подушках? Це ж воно до ранку все на обличчя переб’ється!
— Не переб’ється, — заперечив Семен Анципер.
Щербина підтримав його:
— Воно, скажу я вам, товаришу майор, ніби зубами тримає.
— А портьєри, Оксано Кіндратівно, бачте, як вони попсували, — не витерпіла сестра-хазяйка, яку загальний сміх явно не влаштовував.
Оксана Кіндратівна оглянулася.
— А що портьєри? — здивувалася вона. — Я буду дуже вдячна, коли товариші погодяться й мені зробити такі портьєри. Хіба вам не подобається?
Сестра-хазяйка послужила-таки в госпіталях і звикла до субординації, але тут не покривила душею:
— Скільки оце живу на світі, такої капості ще не бачила.
Оксана Кіндратівна на хвильку замислилась.
— То що ж, — сказала вона, — це справа смаку. Але пригадайте мої слова: йдемо ми в такий час, коли кількість госпіталів неодмінно зменшуватиметься, а санаторіїв — дедалі збільшуватиметься, і будуть у наших санаторіях, лікарнях та по тих госпіталях, що ще залишаться, яскраві килими й веселі портьєри, щоб усе тішило око… І я вас, Віро Петрівно, дуже прошу, там у нас по каптьорках чимало списаних простирадл, наволочок… Будь ласка, передайте їх нашим художникам, хай вони й далі експериментують. Що ж до розмальованих наволочок, — звернулася вона до Семена Анципера, — то вам їх замінять, а ці, коли ви не заперечуєте, використаємо як серветки під вазони у коридорах. І ще я справді вас прошу, як знайдете час, зробіть і мені в кабінет такі портьєри.
— Та ми… та я… — вихопилось у Славка. — Та ми вам такі портьєри зробимо, що з інших госпіталів поприбігають дивитися!
Оксана Кіндратівна вийшла з палати, а протяг підхопив яскраві, що аж око вбирали, портьєри, і, як фантастичні прапори невідомої держави, затріпотіли вони в госпітальному коридорі.
— Та причиніть же кватирку, хай вона сказиться! — закричав Щербина, який чомусь страшенно
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман шукає», після закриття браузера.