Читати книгу - "Вбивці на борту, Гюнтер Проділ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Старий Джеймс Гріффіт, дрібний службовець Британського банку, сорок років провів у похмурій підземній кімнаті за броньованими дверима, його службові обов'язки були нескладними. З усього світу до цієї кімнати надходили зіпсовані банкноти. Гріффіт прасував старі зім'яті папірці, сортував їх за номерами серій, потім пробивав у них дірки, нанизував на мотузку й ховав у сейф. Минав рік, а то й більше, поки на мотузці збиралися представники однієї серії; після цього її спалювали.
Щодня через руки Гріффіта проходили десятки тисяч фунтів, але він залишався бідною людиною. За три місяці до того, як йому сповнилося 65 років, директор банку попередив Джеймса, що йому вже час іти на заслужений відпочинок. І тут, у день свого народження, Джеймс Гріффіт уперше в житті схибив. Того дня він мав відпрасувати, розсортирувати й нанизати на мотузки кілька тисяч двадцятифунтових банкнотів ще далеко не повної серії. І в старого майнула підступна думка: поки ця серія стане повною, мине ще кілька років; коли ж цей день настане, навряд чи хто зверне увагу на відсутність двох папірців. Отже…
Майже механічно він поклав дві банкноти до кишені. А наступного дня прийшла ревізія.
Вислухавши розповідь старого, Брус Рейнольдс тільки знизав плечима. Він не розумів, не міг збагнути, як можна бруднити собі руки якимись сорока фунтами. Але банальна історія Джеймса Гріффіта зацікавила його, бо йшлося про гроші, цілі мішки з грішми. І він почав обережно розпитувати чиновника: навіщо в банкнотах пробивають дірки, чому їх нанизують на мотузку, звідки вони надходять, як їх транспортують? Гріффіт довірливо розповів йому все про свою роботу. Кілька разів він бував у Глазго, допомагав там пакувати в мішки старі банкноти й вантажити їх у поштовий поїзд. Тому Рейнольдс легко вивідав у балакучого клерка всі подробиці транспортування отих мішків, і серед них те, що вся обслуга поштового поїзда подорожувала без зброї. Щоправда, вагон, в якому перевозили мішки з грішми, спеціально обладнаний: він не мав вікон — тільки вентиляційні люки, а замки мали додаткові запобіжні механізми. Та це вже були «технічні дрібниці».
Рейнольдс не тямив себе від захоплення. Проте минуло ще два роки, перш ніж він втілив свій намір у життя. Півроку пішло на те, щоб ретельно опрацювати план, ще більше часу забрали розшуки колишніх злочинців-партнерів, з яких він склав банду. Але із задумом своїм Рейнольдс ознайомив грабіжників лише в загальних рисах: вони знали, що йдеться про напад на поштовий поїзд, але де, як і коли це станеться, не мали уявлення навіть найближчі помічники Рейнольдса. Ватажок вимагав сліпого довір'я, хоч і за непогану ціну: він обіцяв кожному учасникові банди винагороду — сто тисяч фунтів стерлінгів.
Це були обіцянки. Насправді ж Рейнольдс вирішив після нападу виказати всіх бандитів поліції, бо добре розумів, що такий зухвалий, грандіозний за масштабами злочин не може лишитися непокараним. План зради також було опрацьовано наперед. Через одного лондонського адвоката Рейнольдс найняв неподалік од Лондона стару ферму. Після нападу члени банди, переодягнені сільськогосподарськими робітниками, мали зібратися тут, щоб переждати перший поліцейський «аврал», а потім потай роз'їхатися по домівках. Все це Рейнольдс розтлумачив своїм товаришам, приховавши від них одне: адвокат дістав від ватажка наказ виказати Скотленд-Ярду місце схову.
Для самого Рейнольдса і двох його найближчих друзів був передбачений інший варіант: за 800 метрів од ферми, на приватному аеродромі, на них чекатиме спортивний літак, який перенесе злочинців за кордон, на південь Франції.
Нарешті, все було підготовлено, все передбачено. Настав день 8 серпня 1963 року, — день нападу,
…Четверта година ранку. Ледь чутно загули рейки, і вдалині крихітним світлячком заблимав ліхтар локомотива. Рейнольдс сидить навпочіпки біля стовпа з позначкою «405». Знову й знову кидає він погляд на насип: там усе спокійно, його люди лежать під насипом, сховавшись у високій траві. Вони схожі один на одного, мов близнята: всі в грубих брезентових комбінезонах, на обличчях — маски з чорних панчох. Рейнольдс і сам не може розібрати, хто де причаївся. У декого в руці сокира чи залізна труба — «знаряддя виробництва». Але в жодного бандита, навіть у Рейнольдса, немає вогнепальної зброї. Натомість ватажок озброїв кожного члена банди портативною рацією, бо діяти всі мали виключно чітко й злагоджено.
За десять метрів від бандитів височіє залізний кістяк семафора. Під ним, на мосту, сперся на поруччя Чарлі Вільсон, чекаючи наказу ватажка. Його завдання — вчасно затулити зелений сигнал семафора і за допомогою кишенькового ліхтаря подати сигнал червоний. За милю від моста таке саме завдання має виконати Джон Дейлі, тільки він мусить увімкнути жовте світло. П'ятнадцятий член банди — автогонщик Рой Джеймс сидить за милю від місця нападу в кабіні п'ятитонки з армійським номером (п'ятитонку вкрали за день до злочину). Джеймс дивиться на годинник, вмикає рацію.
Три години чотири хвилини. Вогні локомотива вже близько, рейки гудуть сильніше. Рейнольдс схиляється над рацією, тихо наказує: «Джонні, сигнал!» і починає лічити: «Двадцять один, двадцять два, двадцять три, двадцять чотири, двадцять п'ять». Відлічує п'ять секунд, що мають минути між жовтим і червоним сигналом. Потім кидає: «Тепер ти, Чарлі!». В семафорі над мостом засвічується червоний вогник. Всі ці дії були багато разів відпрацьовані на тренувальному макеті.
За кілька секунд Вільсон скочується з насипу, лягає коло ватажка й злякано шепоче:
— А що, як це не поштовий? Може, якийсь вантажний чи пасажирський? Що тоді?
— Не мели дурниць, у цю годину не може бути іншого! — гримає на нього Рейнольдс.
Він і сам побоюється, що в останню мить усе зірветься, хоч знає від знайомого залізничника: після червоного сигналу має минути 67 секунд, перш ніж поїзд зупиниться.
Під час другої світової війни Рейнольдс, виключно через свій потяг до різних авантюр, вступив до лав британських «командос». Понад сто разів викидали його з парашутом за лінію фронту для здійснення диверсій; недарма ж у 22 роки він був уже майором, а його груди прикрашала дюжина хрестів та медалей за хоробрість. Що й казати, операції «командос» були завжди ризикованими, та жодного разу Рейнольдс не тремтів так, як зараз…
Минуло тридцять секунд. Поїзд повільно наближався. Чути було, як риплять гальма. Нарешті з
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивці на борту, Гюнтер Проділ», після закриття браузера.