Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

— Глядіть же, хлопці, — казав він, — пильнуйте, бо тепер ніч — самі розумієте. За околицю села нікого не випускать. Ті, кого мінятимете, нехай їдуть прямо до перевозу й там нас чекають. Скажете, щоб пором тримали на цьому боці. Ні в якому разі на той бік не подавать. Якщо кого затримаєте, приведете прямо до перевозу. Поодиноких вибухів не лякайтесь, а коли почуєте один залп — це буде гасло, по котрому здіймайтесь із постів і прямуйте до перевозу. Глядіть, не витрачайте марно набоїв… Ну, з Богом!

І вартові вирушили.

Десь за півгодини пролунала команда ладнатися в дорогу й іншим. Настрій козаків був бадьорий — про це свідчили жарти і сміх. Отаман давав останні настанови кінному відділу, якому було доручено виконати екзекуцію.

— Вартові вже повідомлені, й про видачу заарештованих балачок не буде. Зустрінемося коло волості… Вирок виконаєте, як переправимося через Бог.

Відразу за брамою економії починався ліс. Виїхали з піснею.

Співали неголосно. Здавалося, що й вози намагались не гуркотіти. Неначе крадькома, світив місяць. Та все ж ліс розбудили. А тут ще — несподіваний різкий постріл. За мить прокотився дзвінкий відгук. Пісня урвалася. Кожний намагався вслухатися в ніч, але скрип возів і тупіт коней не давав цього зробити.

Проїхали лісок. За ним лежали хатки Великої Мечетні. Ось і волость. Поруч ґанку в колі вершників стояв віз, неподалік якого біліли дві постаті. Комісари… Що думають вони? Ясно що…

Коли виїхали в поле, один із більшовиків тривожно запитав:

— Куди ж це нас везуть?

— А тобі хіба не все їдно?

Інший вершник докинув з усміхом, що був видний навіть у темряві:

— До Авраама на пиво, він давно вже вас виглядає.

Засуджений хотів ще щось сказати, та старшина припинив балачку.

Під’їхали до перевозу… Спочатку переправлялись кіннотники. Козаки на підводах мусили чекати.

Врешті й Панас Заворицький опинився на тому березі. Він сидів на возі, загорнувшись у кобеняк. Йому страшенно не хотілось бути присутнім на розстрілі. Не хотів він і чути розмову засудженого зі старшиною. Але дітися було нікуди…

Один комісар продовжував мовчати, інший весь час говорив, говорив, говорив… У його голосі бриніли сльози. Він просив не вбивати його.

— А мій батько, а моя мати, а моя жінка, — донісся тремтячий голос старшини, — вони те-еж тебе просили. І ти їх не помилував… А дітки — плакали, молили тебе, — ти ж їх не помилував… Чим же вони були винні? Чому ти відняв у них життя?!

Що було казати комісарові?

— А тепер плачеш, просиш… Пустить тебе, щоб завтра знов упився безневинною кров’ю? Ні, падлюко…

Та комісар хотів жити. І він упав на коліна…

Раптом почулися крики:

— Стріляй, стріляй!

Уздовж берега посипалися постріли. Заіржали стривожено коні. Один із комісарів, якраз той, що намагався вимолити собі життя, тікав берегом, як заєць. Тікав у напрямку лісу.

— На коней! Догнати!

У ту ж мить полетіли вершники. Вигуки і удари копит почали стихати. На хвилину все затихло. І раптом — три вибухи з револьвера.

— Хоч цей тепер уже не втече, — донеслося від порома.

Панас натягнув на голову кобеняк — щоб не чути і не бачити…

У цей час у лісі, куди так прагнув утікач, двічі бахнула рушниця.

За кілька хвилин вершники повернулися. Один із них доповів отаманові:

— Аж у лісі догнали… Мало-мало не втік. Добре, що не догадався плигнути в річку, тоді доганяй вітра в полі.

Уже майже розвиднілося, коли загін нарешті переправився через Бог…

«За весь час національно-соціяльної визвольної боротьби нашого народу так багато було випадків самопожертви, відданости й любови до рідного краю, що годі й перелічити їх», — так почав спогад про найдраматичніший епізод свого життя сотник Армії УНР Макар Каплистий.

Та все ж деякі випадки закарбовуються назавжди. Сотнику найбільше запали в серце події 4 травня 1920 року. Той день довго зберігали у пам’яті чимало вояків Армії УНР, яка завершувала історичний Зимовий похід. Адже три його останні дні — 4, 5 і 6 травня — були періодом найбільшого напруження вичерпаних вже сил, шквалом безперервних боїв і сутичок за право з’єднатися з іншою українською армією, яка разом із союзниками-поляками гнала 14-ту совєтську армію на схід.

4 травня увійшло навічно в пам’ять Макара Каплистого ще й тому, що в цей день загинув його товариш, сотник Олесь Ашенів — «найвидатніший провідник селян в Ананьївськім повіті, творець і душа повстанчого (переважно) селянського відділу». А сам Макар отримав наскрізне поранення у груди.

Події 4 травня 1920 року «яскраво відбились в душі» сотника Каплистого, тож спогади про цей день і через півстоліття викликали в його душі «і тугу, й радість»…

Уже 3 травня всі відчували, що наступний день буде вирішальним «як у житті цілої армії, так і в житті кожного вояка» — адже дивізії Михайла Омеляновича-Павленка впритул підійшли по лінії фронту, по той бік якого вже чути було гармати поляків та їхніх союзників — українців.

Хоч і звикло козацтво дивитися смерті в лице, «хоч у напруженій боротьбі загартувалось серце козацьке», але звечора 3 травня в таборі панувала як не напруга, то тиха зосередженість. Не чути було звичних жартів і сміху. Вранці, ледь тільки засіріло, всі вже були на ногах. Навіть в обозі — найнеспокійнішій частині армії —