Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

- Ти маєш надію, що все закінчиться доб­ре? - спи­та­ла на­но­во несміли­во і сти­ха.

- Маю! - відповів він пев­ним го­ло­сом.- Не жу­ри­ся вже стільки! - про­сив, обійма­ючи її щи­ро.- Ти вже так наг­риз­ла­ся, що ста­ла чор­на, як он та зем­ля. За ко­го ти ме­не маєш, Ан­но? Що я в те­бе? Ти га­даєш, що об­ду­рю те­бе й по­ки­ну? Ти га­даєш, що в ме­не не­ма честі й сумління? Відко­ли се ти та­ка муд­ра ста­ла? Ади, які в ме­не ру­ки! - до­дав гор­до, потіша­ючи її і прос­тяг­нув­ши рап­то­вим ру­хом впе­ред се­бе сильне мус­ку­ляр­не рам'я так, що від мус­кулів аж лос­ко­том пішло.- Ви­диш, яка міць? На чо­ти­ри такі, як ти, я б за­ро­бив, а ти боїшся? Ан­ноч­ко… ти боїшся?

Він підняв її по­хи­ле­ну го­ло­ву й заг­ля­нув, зво­ру­ше­ний, в її очі. Во­ни бу­ли повні сліз.

- Ну, і пла­чеш!

Вона об­тер­ла сльози, не ска­зав­ши нічо­го.

- Анночко…- про­сив м'яким, ос­ло­не­ним го­ло­сом, при­тя­га­ючи її теп­ло до се­бе.- Ан­ноч­ко, що тобі? Я ж тобі ка­жу: бог нас не по­ки­не!

Вона вхо­пи­ла­ся йо­го обо­ма ру­ка­ми за шию і зап­ла­ка­ла. Щось відня­ло йо­му го­лос.

- Що тобі, Ан­но? Бо­же доб­рий, ска­жи мені, що тобі? - про­сив на­ля­га­ючи.

- Ніщо,- про­шеп­та­ла,- ніщо! Мені ли­ше так тяж­ко на серці.

Одна дум­ка про­май­ну­ла йо­му блис­кав­кою крізь го­ло­ву і не­на­че роз'ясни­ла йо­му все. «Во­на боїться смерті! - роз'ясни­ла.- Так не га­разд уми­ра­ти, гріх!»

І він по­чав її потіша­ти прос­ти­ми не­по­во­рот­ни­ми сло­ва­ми, а од­нак скільки по­чу­вань, скільки ніжності за­ми­ка­ла в собі та му­жицька грудь! Скільки прав­ди й вірності ле­жа­ло в йо­го трем­тячім го­лосі, що си­лу­вав­ся до ніжності і м'якості, скільки три­во­ги й щи­рості зрад­жу­ва­ли йо­го зво­ру­шені добрі очі!

Ледве знав, що го­во­рив, ко­ли звук йо­го го­ло­су відда­вав несвідо­мо най­кра­щу часть йо­го по­чу­вань і душі.

- Коли я тут, тобі вже нічо­го бо­яти­ся! - пов­то­ряв раз по раз.- Все бу­де доб­ре! Я ли­ше бо­га про­сив, аби най­ти­ся тут! Тут я пан! Най що до нас прис­ту­пить, мені ні пе­ред чим не страш­но! Тут я до­ма! Я ли­ше тут хотів уздріти се­бе! Нічим не жу­ри­ся! Я ста­ну у всім за то­бою, як дуб, і ану, най хто посміє те­бе на во­лос скрив­ди­ти - по­ба­чить!

- І пе­ред Са­вою і Рахірою бо­юся! - обізва­ла­ся во­на на­но­во жур­ли­во.

Він мах­нув лег­ко­важ­но ру­кою.

- Перед тим дур­нем? - спи­тав. Він знав про пе­ре­пал­ку дівчат у полі і обіцяв Анні, що «по­ба­ла­кає» у відповідній хвилі з Рахірою.

- Що во­ни мо­жуть тобі зро­би­ти, ко­ли я тут? Мо­жуть хіба ста­рим зра­ди­ти на­шу тай­ну, але наскільки я замітив, не ска­за­ли ще нічо­го. Са­ва собі доб­ре роз­ду­має, за­ки зач­не зо мною свар­ню. Він знає, зо мною доб­ре жи­ти в добрі. Йо­му від ме­не не­ма крив­ди. Я з ним доб­рий.

- Але він от лед­ве що го­во­рить з то­бою…

- Коли він ба­га­то го­во­рив, зо­зулько? Ні, він не говіркий. Відко­ли з'єднав­ся з Рахірою, відтоді розп­ли­ва­ються йо­му сло­ва в роті; але ми жи­ве­мо в добрі. Він прий­де, - з'їсть, йде до ро­бо­ти; прий­де знов, про­бур­мо­тить щось під но­сом і йде знов, або візьме стрільбу на плечі і плен­тається го­ди­на­ми по полі. Увечір іде до неї або й не йде - і се ціла йо­го ро­бо­та, відко­ли я до­ма. Ет, дур­ний хло­пець!

- Оноді я йо­го та­кож ба­чи­ла зі стрільбою в полі! - обізва­ла­ся Ан­на, пот­ро­хи потіше­на.- Я ба­чи­ла йо­го зза­ду! Він ішов по­волі, в дум­ках, без ка­пе­лю­ха і ди­вив­ся в зем­лю пе­ред се­бе.

- Він ви­ню­хує зайців, як пес! - ска­зав Ми­хай­ло з усміхом.- Се йо­го най­більша втіха, як змо­же застріли­ти зай­ця. Ну, щоп­рав­да, в нього ліпша ру­ка й ліпше око, як у ме­не. Та не­хай ра­дується тим, що мені до то­го?

- Але він зай­шов потім у «сусідній» лісок! - до­да­ла Ан­на.- А там же не­ма зайців!

- Він, мо­же, пізніше стріляв звідти! Краєм лісу маєш там всілякі корчі, він, пев­но, за них за­хо­вав­ся. Він же не сміє хо­ди­ти зі стрільбою, в нього не­ма поз­во­лен­ня на те. Мог­ло б прик­лю­чи­ти­ся, що по­лем ішов би жан­дарм і відібрав би йо­му руш­ни­цю, і він дістав би за се ка­ру. Се не мож­на. Він те знає і ува­жає. Та й та­ки най ува­жає. Як­би відібра­ли стрільбу, бу­ла би ве­ли­ка шко­да. Стрільба до­ро­га і ніко­ли не хиб­не вистрілом. Ко­ли ли­ше не гук­неш із неї, во­на по­не­се ку­лю на місце, і там уже всьому кінець. Та­то ґвалт за неї зчи­ни­ли би. Він те знає, не бійся!

- Я чу­ла, Ми­хай­ле,- тяг­ну­ла дівчи­на несміли­во дальше,- що Рахіра забігає те­пер уже зчас­та, а не раз і по кілька день про­бу­вае у своєї тітки во­рож­ки, он тої ци­ган­ки, що відби­ла своїй сестрі чо­ловіка. Я знаю, що в неї ли­ше тільки на думці, аби мені яко­го ли­ха на­коїти. Во­на мо­же собі роз­до­бу­ти там пе­ре­мов­ле­но­го зілля і ки­ну­ти мені на до­ро­гу. Ти га­даєш, за та­ке тяж­ко? Во­на по­га­на дівчи­на. Доб­ре ста­рий Пет­ро ка­же: «Се,- ка­же,- бог не сот­во­рив, се са­мо вро­ди­ло­ся, то­му та­ке по­га­не!»

- І то­го ти боїшся, і че­рез те в те­бе на душі тяж­ко? - спи­тав він, знов сміючи­ся.

Вона ва­га­ла­ся з відповіддю.

-Ні, не са­ме то­му, але…- тяг­ну­ла неріше­но,- щось бу­де, чим я жу­ри­ти­му­ся! І вже кілька разів сни­ло­ся мені, що над ва­шим по­лем і бур­деєм тя­га­ла­ся ту­ди й сю­ди чор­на мря­ка. Та й що і на­до мною пе­ре­тя­га­ла­ся во­на, як я дог­ля­да­ла в полі то­ва­ру і ши­ла со­роч­ку. І я не ба­чи­ла нічо­го пе­ред со­бою, ані ко­ло се­бе, і на хви­ли­ну ста­ло так ти­хо, вже так ти­хо і страш­но, Ми­хай­ле, що не дай бо­же ніко­му до­жи­ти та­ко­го. А як мря­ка ми­ну­ла­ся, і я гля­ну­ла на со­роч­ку, бу­ли на ній чорні крап­ки. На біло­му по­лотні - чорні крап­ки. Се не­доб­ре, Ми­хай­ле, не­доб­ре! Пам'ятай собі, що оце не­доб­ре! Я вмру!

- Від сьогодні за рік бу­деш ти в ме­не ґазди­нею і бу­деш не собі, але мені со­роч­ку ши­ти. І не чор­ною волічкою ви­ши­ва­ти, а са­мим чер­во­ним шов­ком і хіром, зо­ло­том. Оце ти собі пам'ятай! - ска­зав він ве­се­ло.- Жу­ри­ти­ся не­ма чо­го! Що сни­ло­ся, то сни­ло­ся! А що я ка­жу, то вже ка­жу! - При тих сло­вах вда­рив се­бе п'ясту­ком у свої гру­ди, що аж за­дудніло. І, усміхнув­шись, розс­та­ли­ся.

Того са­мо­го дня