Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони грали у «Вбогого пана Цибулю»[57] на високому вівтарі, в тіні інкрустованої коштовностями статуї Самого Оффлера, коли почули віддалений скрип головних дверей.
Верховний жрець не звів голови.
— Привітульки, — сказав він. — Що ж, іще один для великої перекотикулі.
Почувся гучний удар, гримкотіння і скрегіт. А потім фінальний бум-м.
— Тепер, — сказав Верховний жрець, — яка була ставка?
— Дві ріні, — сказав менший жрець.
— Гаразд, — промовив Верховний жрець, розглядаючи свої карти. — Ок, я приймаю твої дві рі...
Почувся тихий звук кроків.
— Минулого тижня той молодик із батогом дістався аж великих гострих списів, — сказав менший жрець.[58]
Почувся звук, ніби змивають у дуже великому старому унітазі. Кроки спинилися.
Верховний жрець всміхнувся сам собі.
— Гаразд, — сказав він. — Приймаю твої дві ріні й піднімаю ще на дві.
Молодший жрець кинув карти.
— Подвійна Цибуля, — сказав він.
Верховний жрець підозріливо глянув униз.
Молодший жрець звірився із клаптиком паперу.
— Ти винен мені три тисячі дев’ятсот шістдесят чотири ріні, — сказав він.
Почувся звук кроків.
Жерці обмінялися поглядами.
— Досить давно ніхто не добирався до алеї отруєних дротиків, — сказав Верховний жрець.
— П’ять на те, що цей добереться, — сказав молодший жрець.
— Прийнято.
Почулося клацання металевих наконечників об камінь.
— Аж шкода віднімати твою рінь.
Знову почулися кроки.
— Гаразд, але все ще лишається, — тріск, хлюп, — ставок із крокодилами.
Почулися кроки.
— Ще ніхто й ніколи не проходив повз жахливих охоронців воріт...
Жерці глянули у нажахані обличчя один одного.
— Агов, — сказав той, що був Верховним. — Ти ж не думаєш, що це може бути...
— Тут? Ой, та ну. Ми посередині чортових джунглів, — Верховний жрець спробував усміхнутися. — Жодного шансу, що це може бути...
Кроки почулися ближче.
Жерці нажахано вчепилися один в одного.
— Пані Кекс!
Двері розчахнулися всередину. Темний вихор увірвався в кімнату, загасив усі свічки й розметав карти, як цятки по тканині в горошок.
Жерці почули клацання, коли найбільший діамант виймали з оправи.
— ДЯКУЮ.
За якийсь час, коли, здавалося, нічого не відбувалося, жрець, який не був Верховним, спромігся відшукати трутницю й після кількох невдалих спроб зміг запалити свічку.
Двоє жерців поглянули крізь танець тіней вгору на статую, де нині зяяла дірка в місці, де мав бути найбільший діамант.
За певний час Верховний жрець зітхнув і сказав:
— Ну, давай дивитися на це так: хто, крім нас, дізнається?
— Ага. Ніколи не думав про це так. Гей, можна я буду завтра Верховним жерцем?
— Твоя черга настане аж у вівторок.
— Ой, облиш.
Верховний жрець стенув плечима і зняв капелюх Верховного жерця.
— Штуки такого плану дуже пригнічують, — сказав він, дивлячись угору на спорожнілу статую. — Деякі люди просто не знають, як поводитися в релігійних закладах.
* * *
Смерть промчав через світ і знов приземлився у дворі ферми. Сонце було на горизонті, коли він постукав у двері кухні.
Панна Літунка відчинила їх, витираючи руки фартухом. Вона короткозоро примружилася на гостя і відсахнулася.
— Білле Двері? Тут же зачин...
— Я ПРИНІС ВАМ КВІТИ.
Вона втупилася в мертве, сухе бадилля.
— А ЩЕ ТРОХИ ШОКОЛАДНОГО АСОРТІ, З ТИХ, ЩО ПОДОБАЮТЬСЯ ПАНЯМ.
Вона втупилася в чорну коробочку.
— А ТАКОЖ ОСЬ ВАМ ДІАМАНТ, ЯКИЙ СТАНЕ ВАШИМ ДРУГОМ.
Він спіймав останні промені заходу сонця.
Панна Літунка зрештою спромоглася добути голос:
— Біллє Двері, що ти втовкмачив собі в голову?
— Я ПРИЙШОВ, ЩОБ ЗАБРАТИ ВАС ВІД ЦЬОГО ВСЬОГО.
— Та невже? Й куди ж це?
Настільки далеко Смерть не продумував.
— А ВИ КУДИ ХОЧЕТЕ?
— Я жодної пропозиції на сьогодні не прийму, крім танців, — твердо сказала панна Літунка.
Цього Смерть також не планував.
— ЩО ЦЕ ЗА ТАНЦІ?
— Танці врожаю. Знаєш? Традиція така. Коли врожай зібрано. Це різновид святкування, немов іти на ралець.
— НА РАЛЕЦЬ ДО КОГО?
— Без поняття. Не до когось певного, я гадаю. На ралець загалом, маю припущення.
— Я ПЛАНУВАВ ПОКАЗАТИ ВАМ ДИВА. ЧУДОВІ МІСТА. ВСЕ, ЩО ЗАБАЖАЄТЕ.
— Все?
— ТАК.
— Тоді ми йдемо на танці, Білле Двері. Я завжди ходжу, щороку. Вони на мене розраховують. Знаєш, як це буває.
— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.
Він дотягнувся до її руки й узяв її.
— Що, ти маєш на увазі вже? — сказала вона. — Я не гото...
— ГЛЯНЬТЕ.
Вона поглянула вниз, на своє зненацька виникле вбрання.
— Це не моя сукня. Вона вся в блискітках.
Смерть зітхнув. Великі коханці минулого ніколи не стикалися з панною Літункою.
Казанундер відкинув би копита просто на своїй драбинці.
— ЦЕ ДІАМАНТИ. ВАРТІ СКАРБНИЦЬ КОРОЛІВ.
— Яких королів?
— УСІХ КОРОЛІВ.
— Та ну?
* * *
Хропунець легко ішов дорогою до міста. Після тривання вічності звичайна запилена дорога приносила полегшення.
Сидячи боком позаду Смерті, панна Літунка уважно досліджувала торохкітливий вміст коробочки «Темних чарів».
— Ось, — сказала вона, — хтось виїв усі ромові трюфелі, — знову почулося шелестіння паперу, — і навіть із нижнього шару. Ненавиджу, коли люди починають нижній шар ще до того, як прикінчать верхній. І я можу сказати, що це ти зробив, тому що на кришці була схема, і тут, по ідеї, мусили бути ромові трюфелі. Білле Двері?
— МЕНІ ШКОДА, ПАННО ЛІТУНКО.
— Цей великий діамант трохи важкий. Хоча нічогенький, — неохоче додала вона. — Де ти його роздобув?
— В ЛЮДЕЙ, ЯКІ ВВАЖАЛИ, ЩО ЦЕ СЛЬОЗА БОГА.
— А це так?
— НІ. БОГИ HE ПЛАЧУТЬ. ЦЕ ЗВИЧАЙНИЙ КАРБОН, ЯКИЙ ЗАЗНАВ ДІЇ ВИСОКОГО ТИСКУ Й ТЕМПЕРАТУРИ. ЦЕ ВСЕ.
— Всередині кожної вуглини діамант чекає своєї черги вийти у світ, правда?
— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.
Якийсь час не було жодного звуку, крім цокання копит Хропунця. Потім панна Літунка насмішкувато сказала:
— Я знаю, що відбувається, щоб ти знав. Я бачила, скільки там було піску. Тож ти подумав: «Вона непогана стара торба, я дам їй кілька годин дозвілля, а потім, коли вона не чекатиме, настане час стинати бур’ян», — правда ж?
Смерть не відповів.
— Правду кажу чи не так?
— Я НІЧОГО НЕ МОЖУ ВІД ВАС ПРИХОВАТИ, ПАННО ЛІТУНКО.
— Ха!
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.