Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Слова вилітають так швидко, доки я не встигла передумати. Серце набирає ритму. Швидше та швидше, поки Скайлер пригальмовує і знову повертається до мене.

- Будь ласка, - прошу я. – Тоді й світло не потрібне буде. Вчора ж було класно. Обіцяю не залазити на тебе з ногами.

Засунувши руки в кишені, хлопець відкидає голову назад, ніби розмірковує про щось. Відчуваю, як дивиться на мене. Обмірковує. Чи я варта того, щоб проміняти вечір з дівчиною на мене? Точніше, кілька годин... За які вони... Так, стоп. Не думати!

- У мене навіть є для тебе дещо, - вдаюся до важкої артилерії і швидко лізу в сумку, щоб дістати звідти припасений Твікс.

Махаю ним у повітрі.

Давай же, погоджуйся. З тобою мені не буде так страшно.

У тиші лунає хмикання. Моє серце стукає так голосно, що, мабуть, він чує цей відчайдушний ритм. Настінний годинник і той тихіше цокає.

- Тільки тому, що ти вмієш задобрити, - махнувши головою, Скайлер підходить до дивана і завалюється поряд!

Внутрішньо вищу, поки він витягає з моєї руки Твікс і відкриває упаковку.

Відкушує паличку, а в мені прокидається щось, про що я раніше не підозрювала. Хочеться подразнити його. Укусити – у переносному значенні.

- Не так ти робиш. Потрібно, як Сара. Відламати шматочок, покласти собі в рота, облизавши при цьому пальці, прицмокнути, - з артистизмом проробляю все, що озвучую, викликаючи у Скайлера посмішку, - а потім дати ще один тобі.

Сміючись і застрягнувши у власній грі, я наближаюся до Скайлера і прикладаю до його рота шоколад. Пальцями випадково торкаюсь твердих губ і застигаю.

Повітря у мить важчає і опадає непідйомною хмарою на плечі. Дихаю насилу, розглядаючи родимки на його лівій вилиці, коротеньку щетину. Серйозні темно-сірі очі поглинають мене. Він також мовчить. Грудна клітина лише важко піднімається. Вгору-вниз, в унісон із моєю. Тільки зараз розумію, що майже лежу на хлопцеві, так загралася, що не помітила цього. Як і того, що його руки на моїй талії чомусь на мить стискають її сильніше. Струмом по шкірі крізь тонку тканину футболки. Скайлер повільно моргає та опускає погляд на мої губи. Палить, змушує їх горіти.

Напевно, на них шоколад, якщо він так дивиться. Наче з'їсти хоче.

Дихаю, вдих-видих… тільки складно чогось дихати. Ніби не кисень вдихаю, а чадний газ, від якого перед очима темніє.

Прикушую губи, а Скайлер раптом, ніби прийшовши до тями, піднімає брову. Витягає зубами з моїх пальців Твікс. Прожовує та посміхається.

- Доведеться тобі знову облизувати пальці. На них розтанув шоколад.

Силою видавлюю посмішку. Точно. Шоколад. Серце набирає обертів і згадує про те, що треба битися, а воно гальмувалося в якийсь момент.

Відкидаюся на диван і, зібравши з кінчиків пальців розтанувший шоколад, включаю фільм.

Не знаю, чому мені здалося, що він не страшний. Через хвилин десять я вже знову втикаюсь у плече Скайлеру і заплющую очі, а він тихо посміюється з мене і називає «Боягузкою».

- Що ви тут робите? - лунає невдоволено трохи згодом.

Я швидко повертаю голову у бік мами, яка впевнено підходить до нас. Напружуюсь.

- Дивимося фільм, - спокійно відповідає Скайлер.

– Фільм? Час бачили? Швидко спати. - Безкомпромісно вимагає вона, взявши зі столу пульт і вимкнувши телевізор.

- Мам, нам залишилося зовсім небагато, - прошу, з надією заглядаючи їй у вічі, - він через півгодини закінчиться.

- Ось завтра й додивитесь свої півгодини. У цей час вже треба бути у ліжках.

Я знесилено зітхаю. Збираюся підвестися, коли Скайлер раптом тягнеться за пультом і нахабно забирає його з рук.

- За півгодини з нами нічого не станеться. Тим більше, завтра субота. Вставати рано-вранці нікому не потрібно.

Виспимось.

По обличчю мами бачу, як вона вражена його нахабством. Та я й сама не менше. Тільки не нахабством, а впевненістю.

- Вже одинадцята. - Включає свою улюблену платівку. - Мелатонін виробляється з десятої години. Ви пропускаєте найдорожчі хвилини відновлення організму.

- Мелатонін ми купимо в аптеці, - відбиває її факт, як тенісна кулька, Скайлер.

- Це не те. Природні реакції організму набагато...

- Керрі, ми б уже подивилися частину фільму, поки сперечаємося. - Перериває її хлопець, змушуючи мене напружитися ще сильніше. -Вам, думаю, не сподобалося б, якби Олівія прийшла до вас у спальню і попросила вимкнути фільм, піклуючись про ваше здоров'я. Фільм, який вам подобається і який ви хочете подивитися саме сьогодні, тому що вас зачепив сюжет. Завтра це буде зовсім не те. Це як приготувати свіже м'ясо, а на ранок доїдати рештки. Не смачно та прісно. Тому гадаю, нічого поганого не станеться, якщо ми додивимось сьогодні.

Я знову не дихаю. Переводжу захоплений погляд зі Скайлера на вражену маму. Зараз буде вибух. Точно буде. Підбираюся, готуючись пожинати плоди. Мама міцно стискає губи.

- Додивляйтесь і по ліжках. Одразу ж. - Видає замість очікуваної реакції.

- Так і буде, - все тією ж трохи ліниво інтонацією відповідає Скайлер, поки вона розвертається і залишає зал.

І нічого… Ні вибуху. Ні лайки. Чому? Якби я була одна, я вже лежала б у ліжку, бо терпіти не можу, коли вона на мене тисне. Але зараз…

Дочекавшись, поки мама піде, знову дивлюся на Скайлера. Він, як ні в чому не бувало, тицяє на кнопку включення на пульті.

А мені більше не цікавий фільм. Я у прострації. Не можу відірвати від нього очей.

- Олівія, фільм не на мені, - він скошує на мене глузливий погляд.

– Як? – нарешті вражено випалюю я.

– Просто себе треба цінувати.

- Я ціную.

- Цінуєш. Але дозволяєш іншим порушувати твої межі та пригнічувати тебе. Я цього не дозволяю.

Приречено видихаю. Плечі опускаються.

- Сподіваюся, колись і в мене так вийде.

Відкидаюся на диван, а Скайлер раптово притягує мене до себе за плечі і втикається носом мені в верхівку.