Читати книгу - "1793"

— Кава є? Пиво? Неси те й те. Я тут побуду певний час.

Жінка пішла. Кардель роздивляється Сесілове обличчя. Очниці стали ще глибше, вилиці різко стирчать над запалими щоками, шкіра натяглася на лобі — така біла, що Карделеві здається: череп біліє крізь прозору шкіру. Довге волосся розпущене, поприлипало до скронь. Після нападів кашлю на губах і комірі сорочки залишилися червоні плями. Ця картина справила на Карделя гнітюче враження.

— Це ж треба… Сесіле Вінґе, ніколи про тебе такого не подумав би. Щоб чоловік у розквіті літ так легко здався перед якимось кашлем? Співчуття хочеш? Нікого ти не одуриш. Здоровий як бик. Коли я служив у війську, нам казали: біль — це просто знак, що слабість покидає тіло. З сухотами так само. Тож зберися вже, чорт забирай!

Кардель кладе на коліна стос аркушів і починає їх перебирати, стежачи, щоб не розлетілися.

— А тепер послухай. Раніше можна було думати про смерть, коли ситуація була безнадійна. Але виходить, ми ще не закінчили. Ми ще навіть не на підході.

Кардель бере один з листів Крістофера Блікса, відкашлюється і починає читати:

— Дорога сестричко…

Минали години. Служниця заходила й виходила, приносила пиво, воду, потім кілька скибок хліба, молоко з медом. Кардель навіть не звертав уваги.

Мікель розплющив очі, коли крізь вікно вранішнє сонце кинуло промінь просто йому в обличчя. Листів на колінах немає! Від самої думки про це його охоплює паніка.

Мабуть, випав згорток з руки, коли він задрімав, цей найважливіший доказ з усього, що він колись тримав. Але на підлозі під ногами аркушів немає! І тільки піднявши очі, побачив листи в худих Сесілових руках. Кардель потер очі, щоб відкинути залишки сну, дивиться на Вінґе. Той теж розплющив очі, і кілька секунд вони мовчки дивляться один на одного. Кардель заговорив перший.

— Отже, ти таки живий. Ти завжди маєш на все відповіді. То скажи: чи врятували ці листи тебе від смерті, як якесь чарівне заклинання, чи це просто випадковість?

Вінґе знизав плечима.

— Моя хвороба розвивається нападами. Цього разу було гірше, ніж раніше. Усі вже зневірилися. І я сам теж. Що ж до того, чи допомогло мені твоє читання вголос, — поки що не можу відповісти, хай пізніше. Але хворому завжди допомагає, якщо нагадати, задля чого йому ще варто пожити.

Вінґе перевів погляд на вікно. Якась тінь пробігла його обличчям, коли він знову заговорив.

— Ти мені розповідав, що на війні часто зустрічався зі смертю. Ти її бачив? Її обличчя?

Кардель здригнувся, згадавши, як тонув лінкор «Інґеборґ» і падало в глибини Балтики безживне тіло Югана Єльма.

— Так, я її бачив. Чекала свою здобич під кілем корабля. З чорними крилами й посмішкою на кістлявому обличчі.

— Можливо, обличчя смерті для кожного своє. Мені смерть показалася як чорне глибоке провалля. Я зрозумів, що мене просто не стане в часі і пам’яті, коли смерть мене обніме. І більше я ніколи не зможу повернутися. І поки вона до мене наближалася, я мав змогу поміркувати про життя, яке прожив. Здається мені, що між розумом і почуттями я вибрав розум і був вірний йому до останніх днів. Працюючи в суді, я завжди намагався кожному дати слово. Не було такого, щоб я когось захищав чи засудив, не вислухавши спочатку. І навіть в особистому житті… — затнувся, помовчав і почав знову: — Жане-Мішелю, останнім часом я все більше сумніваюся у своїх переконаннях. Не через якісь раціональні причини, радше через той біль, який я переживаю. Під кінець життя я думав про шлях, який веде у смерть. І коли це провалля вже просто переді мною і обіцяє мені вічне звільнення від страждань, мені здається, що мій біль не такий і страшний. Я все життя боровся за те, що вважав правильним. І якоїсь миті мені здалося, що я тримаю в руках смолоскип, покликаний розігнати морок. Це стало моєю втіхою, і я був уже готовий ступити ці останні кроки. А потім почув твій голос. І у своєму сні я повернувся спиною до смерті. Коли я прокинувся, ти вже заснув. Я зібрав усю силу, потягнувся, взяв ці папери й прочитав історію Крістофера Блікса.

— А зараз, коли ти знову живий, — біль і сумніви повернулися?

Кардель помічає в очах Вінґе страждання, але разом з тим і щось неприборкане. Сесіл стиснув губи в тонку білу лінію.

— Так. Схоже, що це неодмінна умова мого існування. Я сказав би, що найкращі ліки для мене — поставити вбивцю Карла Югана перед судом. Допоможи мені підвестися з ліжка, Жане-Мішелю. І був би вдячний за трохи теплої води, щоб змити з себе піт.

— Ти можеш взагалі встати? Кілька годин тому лікар від тебе відмовився.

— Якщо я правильно зрозумів твої слова, зараз у моєму тілі слабкості вже не залишилося — вона вся вийшла з болем. Тому треба якнайкраще використати час, який ще залишився. Ти пам’ятаєш, що нам розповіла пані Сакс з будинку Кейсера?

— Я був би щасливий, якби міг це забути…

— Карл Юган їв своє лайно, якщо його залишали без догляду. Мадам сприйняла це як очевидний доказ його божевілля. Але у світлі того, що ми дізналися, можемо стверджувати, що якраз навпаки. Це була єдина можливість для Карла Югана зберегти те, що в нього ще залишилося, предмет, який може назвати його ім’я і викрити його вбивцю. Блікс дав Карлу Югану перстень, і бідолаха беріг його так, як міг. Він шукав його і ковтав, і так знову, знову й знову. Після всього, що йому зробили, він таки зберіг здоровий глузд.

Кардель відчув, що його нудить. Довелося глибоко вдихнути й ковтнути слину, щоб стримати блювотний рефлекс.

— Чорт… Фу!

— Я сам не знайшов би кращих слів для цього. Ми не можемо допустити, щоб всі його страждання були марні. Якщо ми поквапимося, може, вмовимо гробаря і ще до заходу сонця розкопаємо могилу. Буде краще, якщо ми все це зробимо вночі. Перстень точно ще там. На ньому вирізьблено герб, за ним ми дізнаємося справжнє ім’я Карла Югана. Ходімо.

3.

Двері прочинилися, і в щілині з’явилося обличчя гробаря Швальбе. Він довго дивився, примружившись, і нарешті щось згадав:

— Пан Вінґе, так? І… Карлен? Кардус? Калібан?

— Кардель.

Швальбе жартівливо вклонився і запросив гостей до помешкання. У грубі горів вогонь, на столі лежала розгорнута Біблія.

— Я перепрошую, пане Карделю. Не впізнав. Я обличчя запам’ятовую добре, але ви зараз