Читати книгу - "Кохана майстра смерті, Олеся Лис"

У дорогу ми висуваємося вогким туманним сірим ранком. На мені підбитий хутром плащ з капюшоном, теплі чобітки, під спідницю я одягаю чоловічі шосси, а зверху в'язані вовняні панчохи. Замість звичної сукні роблю вибір на користь теплої схожої на чоловічу сорочки і широкої багатошарової спідниці з безліччю кишень. Така ж була на мені у в'язниці.

Цей наряд мені зшили на замовлення, як тільки з'явилась можливість. Він досить звичний для травниць та магинь, оскільки менше сковує рухи, дозволяє їздити верхи по-чоловічому і має величезну кількість місць, куди ховаються необхідні для роботи дрібні речі, які повинні бути завжди під рукою.

Через плече перекинута сумка з ліками, на шиї по саму зав'язку заряджений екрануючий артефакт.

Я готова.

Мене рвучко обіймає Гертруда, потайки витираючи сльози хусточкою, так, ніби ми не на кілька днів розлучаємося, а, щонайменше, на місяць. Решта прощаються більш стримано. Кіан віддає останні вказівки Ніалу, підсаджує мене в сідло, потім схоплюється на свого чорного Зола і ми, нарешті, рушаємо.

Дорога рівною стрічкою стелиться під копита коней. Я намагаюся пристосуватися до їх квапливого кроку, і не виглядати мішком з картоплею верхи на благородному скакуні.

Я-Айне, звичайно, вмію їздити верхи, я-Аліна вперше самостійно сиджу в сідлі.

Не можу сказати, що я боюся, але відпустити інстинкт самозбереження і повністю довіритися пам'яті тіла вдається не з першого разу.

Нам потрібно буде рухатися в сторону Арклоу, але, не доїжджаючи до міста кілька миль, повернути в сторону Іорка. І ось між Арклоу та Іорком причаївся настільки жаданий нами маністер, в якому, сподіваюся, живе-поживає старий Дугал-Донал.

Дорога проходить в мовчанні, спішуємося ми всього лише на кілька хвилин, щоб відвідати кущики, а перекушуємо і зовсім в сідлі. І до вечора добираємося до того самого заїжджого двору, де зупинялися, коли їхали з Рейрока в Кінлох. Насправді ще зовсім не пізно, але їхати в темряві було б повністю безглуздо. Для мене зараз і на стільці сидіти справжнісінька мука. М'язи з незвички болять, здається, що їх кожну секунду вивертає навиворіт.

З тихим зітханням опускаюся на тверде сидіння і ледь стримуюся, щоб не застогнати.

─ Як ти? ─ цікавиться чоловік, помітивши мою гримасу.

«Погано, дуже погано» ─ хочеться відповісти, але посміхаюся крізь зуби і видавлюю: ─ Нормально.

Кіан, звичайно ж, мені не вірить, тільки головою хитає. А, замовивши їжу, підходить до господаря готелю і, сунувши йому монету в руку, про щось домовляється.

Над тарілкою з тушкованою бараниною з овочами відчайдушно клюю носом, а сидр і зовсім не допиваю. Всі мої думки зараз про те, як би скоріше лягти в ліжко.

─ Так, йдемо спати, Айне, ─ вирішує чоловік, помітивши, як я мало не з ложкою в роті дрімаю за столом.

─ Але ж ти ще не закінчив, ─ протестую, пригнічено оглядаючи залишки їжі на столі.

─ Закінчив, ─ хмуриться чоловік і веде мене на другий поверх, проте, подолавши половину сходинок, зупиняється і насторожено оглядає зал.

─ Щось трапилося? ─ спантеличено цікавлюся, стежачи за його поглядом.

─ Нічого, ─ злегка струснувши головою, немов відганяючи нав'язливі думки, відповідає некромант. ─ Йдемо спати. Завтра знову рано підійматися.

Поки ми тупцяємо по коридору, мало звертаю увагу на дорогу, моя б воля, і зовсім розляглась десь тут під стінкою, але в ліжку все ж краще.

Зупиняємося перед смутно знайомими дверима.

Не може бути?!

─ Кіан !? ─ здивовано завмираю. Навіть про ниючі сідниці на мить забуваю.

─ Я просто подумав, ти за ними скучила, ─ гмикає некромант, штовхаючи двері.

З відчиненого номера соромливо визирає Ліжко, і безсоромні фейрі на бильці, вдоволено виблискують очицями.

─ Ти впевнений, що нам не будуть снитися кошмари на такому шлюбному ложі? ─ повернувшись, цікавлюся у цього масовика-витівника.

Чоловік лукаво посміхається:

─ У мене є дієвий засіб від поганих снів?

Ти дивись, як каже!

─ Врахуй, опіумна настоянка викликає звикання, ─ невинно кліпаю очима, роблячи вигляд, що не розумію його натяків, і ширше прочиняю двері.

Тепер я бачу всю кімнату, і крім ліжка, яке викликає у мене суперечливі почуття, помічаю дубову балію, наповнену гарячою водою. От якраз це примушує з криком кинутися на шию Кіану в пориві подяки, а потім і до дерев'яної ємності підбігти.

─ Я подумав, що тобі не завадить ванна, щоб розслабити незвичні до верхової їзди м'язи.

З захопленням киваю і беруся стягувати з себе одяг, наплювавши на удавану скромність. Чоловік підкидає в камін ще парочку полін, що обіцяють довго горіти, і, повідомивши, що у нього є ще деякі справи, виходить з кімнати, залишивши мене наодинці. Ну, як наодинці… з моєю, на даний момент, найкращою подружкою ─ ванною.

З блаженним зітханням занурююся в приємну водичку, відкидаюся на бортик, підставивши під голову складений в декілька шарів рушник, і закриваю очі. Ось воно! Щастя!

Через хвилин п'ятнадцять приходжу до тями і беруся митися, а, закінчивши з гігієнічними процедурами і помітивши, що вода поки не вистигла, вирішую ще поніжитися в ній пару хвилин і благополучно засинаю.

Прокидаюся в ліжку на світанку, придавлена ​​важким і гарячим тілом чоловіка, що безтурботно сопе. Через пару хвилин, і він відкриває очі.

─ Ну, як спалося? Фейрі не заважали? ─ жартівливо знущається він.

─ Ні, ─ пирхаю. ─ Зате один некромант все ніч хропів на вухо.

─ Ось безсовісний, ─ гмикає цей самий некромант і згрібає мене в обійми.

З ліжка ми вибираємося через годину і швидко збираємося. У залі нас вже повинен чекати в цей час сніданок, про який за додаткову плату вчора домовився чоловік. У таку рань за столами крім нас нікого немає, і це мене повністю влаштовує. Неквапливо жую кашу і запиваю свіжим, солодким молоком. Кіан швидко управляється зі своєю порцією і йде перевірити наших конячок. Знічев'я, беруся розглядати стіни і стелю цього цікавого закладу. По всьому видно, що господар заїжджого двору дуже забобонний індивідуум.