Читати книгу - "Посуха"

— То про що йдеться? Присвоєння шкільних фондів з якою метою? Погасити борги? — спитав Рако.

— Цілком можливо. Минулого року Вітлем переїздить сюди з великого міста. З цими краями його нічого не пов’язує. Він тут затримується, хоча йому тут зовсім не подобається. Мені він розповів якусь байку про пограбування, під час якого зарізали випадкового перехожого. Не здивуюся, якщо там усе було не так просто.

Якусь мить вони мовчали.

— Господи, бідолашна Карен, — нарешті зронив Рако.

— Ми ідіоти, — сказав Фок. — Занадто швидко скинули її з рахунків. І її, і Біллі. Подумали, що вони — супутні жертви. Головним гравцем завжди був Люк — він привертав загальну увагу. З самого малечку. І це було ідеальне прикриття. Хто взагалі згадає про його сіреньку дружину, коли є Люк?

— Господи, — заплющив очі Рако, прокручуючи нову інформацію по справі. А коли всі деталі стали на місце, похитав головою. — Грант Дау не переслідував Карен. Вона не боялася свого чоловіка.

— Люк, мабуть, хвилювався через те, що вона розкопала в школі.

— Думаєте, вона йому сказала?

— Думаю, сказала, — мовив Фок. — В іншому разі навіщо їй мій номер телефону?

З кабінету Вітлема Карен пішла прямо в дівчачий туалет. Замкнулася в кабінці й, притулившись чолом до дверей, випустила на волю гнівні сльози. До цієї розмови ще лишався проблиск надії. Вона сподівалася, що Вітлем, побачивши листа, розсміється. «А, я зрозумів, що сталося», — скаже він і все пояснить.

Вона так чекала від нього цих слів, але він їх не сказав. Тремтячою рукою Карен витерла очі. Що тепер? Вона ще й досі не могла до кінця повірити, що Скотт украв гроші, хоча вже знала це напевне. Вона давно вже здогадалася, тільки не хотіла визнати. Сама перевірила всю звітність.

Помилки туди закралися не з її провини, а з його. Слід з хлібних крихт, який привів до підлогу. До крадіжки. Карен промовила це слово вголос. Воно звучало геть неправильно.

Карен вважала, що підозри — це одне, а докази — зовсім інше, але її чоловік бачив цей світ тільки у чорно-білих кольорах.

«Мала, якщо гадаєш, що цей покидьок поцупив гроші, подзвони копам і скажи. Або я можу подзвонити, якщо ти не хочеш», — сказав їй Люк два дні тому.

Карен сиділа в ліжку з розгорнутою бібліотечкою книжкою на колінах, але не могла зосередитися на читанні. Вона перевела погляд на чоловіка, який роздягнувся і скинув речі купою на стілець. Стоячи голяка, він потягнувся, вигнувши широку спину, і позіхнув. Сонно всміхнувся до дружини, і її вразило, який він гарний у приглушеному світлі. Розмовляли пошепки, щоб не збудити дітей.

«Ні, Люку, — сказала Карен, — не втручайся. Будь ласка. Я сама можу це зробити, просто хочу впевнитися. А тоді повідомлю, куди треба».

Вона розуміла, що виявляє надмірну обачність. Але директор школи — один зі стовпів, на яких тримається громада. Карен уявляла, як на це зреагують батьки. Всі на такій межі, що вона реально боялася, щоб люди чогось не заподіяли Скоттові. Тому вона не могла висувати таке серйозне звинувачення без солідних доказів. У Ківарі й так усе тримається на чесному слові. Все слід зробити правильно. І ще ж не варто забувати про роботу. Як щось піде не так, Карен її миттю втратить.

«Слід мені спершу побалакати зі Скоттом, — сказала Карен, коли чоловік ліг поряд з нею і поклав їй на стегно теплу руку. — Дати йому шанс усе пояснити».

«Радше дати йому шанс усе підчистити. Карен, мала, нехай цим займаються копи».

Вона вперто мовчала. Люк зітхнув.

«Гаразд. Якщо не хочеш звертатися в поліцію, принаймні можеш отримати пораду, як тобі зібрати потрібні докази, — перевернувся Люк на другий бік і потягнувся до мобільного. Прокрутив список контактів, доки не знайшов потрібний, і передав телефон Карен. — Ось цьому хлопцю подзвони. Це мій друг, він коп. Працює на федералів у Мельбурні — щось пов’язане з грошима. Він класний чувак. Реально розумний. І він мені наче винен. Йому можна довіряти. Він допоможе».

Карен Гедлер нічого не відповіла. Вона вже сказала Люкові, що сама все вирішить, і вона вирішить. Але було вже пізно й не хотілося сперечатися. Серед мотлоху на тумбочці вона відшукала ручку й узяла перший-ліпший аркуш паперу — бібліотечну квитанцію, яку використовувала як закладку. Підійде. Перевернувши її, Карен на звороті написала одне-єдине слово як нагадування, а під ним — номер Аарона Фока. А потім, оскільки чоловік спостерігав за нею, охайно сховала аркуш у книжку, яку читала, й поклала біля ліжка.

«Щоб не загубився», — сказала вона, вимикаючи світло й відкидаючись на подушку.

«Подзвони йому, — мовив Люк, у нічній тиші обіймаючи дружину. — Аарон підкаже, як діяти».

Розділ тридцять шостий

За дев’яносто хвилин Фок і Рако роздивлялися школу з передніх сидінь поліційної машини без розпізнавальних знаків. Вони припаркувалися на узвозі, тож з висоти добре бачили і центральну будівлю, і ігровий майданчик.

Відчинилися задні дверцята машини, й у салон пірнув констебль Барнз. На узвіз він піднявся бігом, тож засапався. Нахилившись між двох передніх крісел, він простягнув долоню, гордовито показуючи два новенькі набої «ремінгтон».

Рако, узявши набій, роздивився його. Кивнув. Набій був тої ж марки, що й кулі, знайдені в тілах Люка, Карен і Біллі Гедлерів. Криміналісти це зможуть підтвердити документально, але поки що й цього досить.

— Набої були замкнені в підсобці двірника, як ви й казали, — мало не стрибав на сидінні Барнз.

— Нескладно було проникнути? — поцікавився Фок.

Барнз спробував зробити скромне обличчя, але йому не вдалося.

— Я пішов просто до двірника. Сказав, що це «стандартна перевірка». Ліцензія, техніка безпеки. Він одразу мене впустив. Отак просто. Я там знайшов стільки порушень, що він нікому й словом не обмовиться. Я сказав, що заплющу на це очі, якщо він усе владнає до наступної перевірки. Він мовчатиме.

— Молодчина, — похвалив Рако. — Досить буде, якщо він декілька годин не казатиме Вітлему. Підтримка з Клайда буде тут за сорок хвилин.

— Не розумію, чому не можна просто зайти і схопити покидька, — пробуркотів Барнз із заднього сидіння. — Клайд нічого не зробив — і отримає всі лаври.

Рако озирнувся.

— Ми свої лаври теж отримаємо, приятелю, не хвилюйся, — сказав він. — А їм багато слави не дістанеться за те, що зроблять трус у нього вдома й арештують усі його банківські виписки.

— Тоді не можу дочекатися, — мовив Барнз.

— Ага, я теж, — озвався Фок.

Усі троє знову втупилися в будівлю вдалині. Пролунав дзвоник,