Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

Столи в трапезній стояли як на сільському весіллі літерою «П» уздовж трьох стін, залишаючи вільний доступ лише до тієї, що з дверима. І навіть не перераховуючи, на око, вміщали до сотні людей. Місце в центрі, на невеликому піднесенні застеленому покривалом із вовчих шкур поверх перини, займав командор замку фон Рітц.

Все ще блідий Конрад виглядав розсіяним і задумливим, незважаючи на рум'янець, що розливався по вилицях. Чи то від жару, чи то від випитого вина. Його насуплений погляд настільки різко відрізнявся від проголошуваних здравниць, що на моєму місці навіть найзапекліший п'яниця зрозумів би, що чужинцю тут не раді і час робити ноги, поки ще є така можливість. Тим більше, що настрій фогта поділяли всі хрестоносці. І лицарі, і зброєносці, і навіть слуги.

Вони не демонстрували це відкрито, дисципліна в Ордені, була на висоті, але тому, хто розумів, вистачало і дрібниць. На кшталт наповненого тільки наполовину кубка, коли решті наливали по вінця. Неодмінний напівоберт спиною до мене з Лисом, коли вимовлявся тост. А щойно я хотів узяти щось зі столу, туди ж негайно прямували руки всіх сусідів. Іноді навіть вихоплюючи шматок прямо з пальців. А щелепами співтрапезники працювали так люто, наче перегризали мені горло.

Напевно, варто було відмовитися від частування, тим паче, спільного, але Лис шепнув, що йти раніше ніж буде отримано викуп, не варто. Храмовники відомі скупістю. І якщо не забрати гроші одразу, рахуй пропало. Потім вони знайдуть тисячу причин, щоби затримати виплату. До того ж, така квапливість може бути розцінена як слабкість та втеча. А між нами та порталом понад сотня бійців, яких утримує лише слово фогта. І краще не випробовувати його міцність.

Оскільки капітан досі давав слушні поради, я прислухався до нього і цього разу... А тепер сидів і обтікав. За методикою Фоми уявляючи собі примхливо задерті кирпаті носики і намагаючись сприймати співтрапезників не як хамів, що нариваються на прочухан, а підлітків, що надто розійшлися. Ось тільки неголені, п'яні пики хрестоносців погано цьому сприяли. Оскільки нічим не були схожі на тинейджерів, і тим більше гламурних білявок. Але, як кажуть, noblessе oblige…

Час минав, слуги прибирали зі столу недоїдки, вносили нові страви, і легкий сніданок поступово перекваліфікувався на бенкет. Справжній привід для якого, — якщо вина будуть подавати з такою самою регулярністю і в таких же кількостях, — незабаром ніхто й не згадає… Як на деяких, надто сильно розігрітих хмільним, поминках, де під кінець застілля починають пити за здоров'я винуватця урочистості…

— Чим пан маркграф має намір зайнятися далі? — ніби ненароком поцікавився один із храмовників, коли наші руки вкотре зустрілися над підносом зі смаженим гусаком. — Погостюєте ще в нас, чи повернетеся до себе? Як і прийшли через Перехід?

— Ні. Тільки найманців відправлю, а сам хочу до Янополя з'їздити… — відповів я без натяків, вдаючи, що не помітив, як мої сусіди по столу перекинулися швидкими і багатозначними поглядами. — До речі, пане фогте, — я трохи підвищив голос, перекриваючи загальний гомін, — продайте пару коней?

— Звичайно… — кивнув той, навіть не вникаючи в прохання. — Користуйтеся стайнею, як своєю.

— Дякую. Тоді, дозвольте відкланятися… — важко зітхнувши, я підвівся з місця. — Як мені не шкода залишати таку приємну компанію, але хотілося б потрапити до Янополя ще засвітла.

— Добре, — фогт простяг руку за спину, взяв у слуги важкий гаманець і простяг його мені. — Тут плата вашим найманцям, маркграфе… За науку… Усі триста п'ятдесят цехінів. Можете не перераховувати. До речі, якщо ви своїх людей відправляєте Переходом, чи не візьмете з десяток моїх кнехтів для власного супроводу?

— Дякую. Не варто... Впевнений, що у землях Ордену великі зграї розбійників давно перевелися. А від кількох голодранців я зі зброєносцем і сам відіб'юся.

— Як знаєте… — фон Рітц не наполягав. Мабуть, його теж влаштовувало, що я подорожуватиму без охорони. — Міг і не питати. Такому знатному бійцю супровід лише у тягар. Що ж, не смію затримувати. Хочу лише додати, що якщо вам, пане маркграф, доведеться ще колись опинитися в наших краях, заїжджайте в Розіттен запросто. І можна навіть без армії найманців.

Фогт трохи скривив губи, даючи зрозуміти, що жартує. Майже…

Загалом, «мавр зробив свою справу» і можна було йти, якби цієї миті Борн з Берліна, що здавався простодушним і п'яним, несподівано тверезим голосом не заявив, що навіть не думав залишити свого нового товариша і піде за мною, хоч до Янополя , хоч назад у Землю Обітовану. Оскільки він не мав можливості поспілкуватися зі мною в Палестині, то хоче надолужити втрачене зараз. У нас так багато спільних знайомих, що тільки перераховувати всіх доведеться цілий день. А упускати нікого не можна, бо це неповага, чи навіть образа…

Почувши таку заяву, багато хрестоносців почали заклопотано переглядатися. Зважаючи на все, бажання славного лицаря явно йшло в розріз з їхніми планами, що дозрівали у підігрітій вином уяві. Ті, хто сидів поруч із Борном, відразу почали вмовляти його залишитися ще погостювати в замку. Мовляв, їм теж є про що поговорити, і навіть почали згадувати якусь веселу історію, що сталась на минуле Різдво.

Могли не напружуватись. З цього боку ні перешкоди їм, ні допомоги не передбачалося. Завдяки дару чи прокляттю, успадкованому від батька, я здатний проковтнути будь-яку кількість алкоголю, практично не п'яніючи і, відповідно, вмію оцінювати ступінь оп’яніння інших. І такий тип, як Борн, мені також відомий.