Читати книгу - "Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Кожен мій ранок у ролі графині-демониці починався доволі дивно.
Щойно я прокидалася у своєму велетенському ліжку та відкривала очі, поряд опинялися дві чорношкірі дівчини – із витонченими фігурками, в напівпрозорих туніках та із синіми ерокезами на продовгуватих головах.
- Що побажаєте, графине, - тихенько шепотіли вони, схиляючись у низькому поклоні.
- Де мій чоловік? – солодко потягуючись, запитувала я.
Одна зі служниць миттю матеріалізовувала переді мною екран, на поверхні якого я могла бачити Рохерт Веллса – тут-і-тепер.
- Що це за світ? – коли не розуміла, питала я, милуючись дивовижними краєвидами, або ж розглядаючи тих, хто був поряд із моїм чоловіком.
- Вам розповісти, чи подати книгу? – запитувала служниця.
І залежно від того, який у мене був настрій, я могла або слухати, або читати.
Мій чоловік мене, звісно, не міг бачити та чути, але я могла спостерігати за ним стільки завгодно. Це мене і заспокоювало, і розважало одночасно.
- Ваша вранішня волога, - за кілька хвилин служниця подавала мені кришталевий келих із джерельною водою, яку я почала пити щоденно перед їдою, і навіть тільки це змінило мою зовнішність майже до невпізнання.
Бо хоча в ролі графині я й могла собі дозволити робити що-завгодно, навіть цілісінькими днями лежати в ліжку та плювати у стелю, проте красиві дівчата, які наповнювали замок, інші жінки, які роєм крутилися довкола Рохерта Веллса та яких він зустрічав, спонукали мене дбати про своє тіло.
І мені це подобалося все більше!
Легкі розтяжки напроти панорамного вікна, у компанії красивих служниць, смачний та корисний сніданок – із прискіпливо підібраними інгредієнтами, ще й поряд обов’язково сидів якийсь трьохсотлітній дідусь, що виглядав як двадцятип’ятилітній землянин! тепла ароматна ванна чи плавання в басейні, прогулянки верхи на драконі – у місця такі ж дивовижні, що я затамовувала подих та іноді здавалося, що просто марю, читання, рукоділля, вирощування квітів, довгі розмови із дудуком, і я навіть почала писати книгу! Ось чим були наповнені мої дні.
Мій чоловік завжди з’являвся несподівано й нізвідки. То буквально падав до мого ліжка, коли я вранці пила воду, то приєднувався до мене на прогулянках, часто ми разом вечеряли й потім лягали в ліжко.
Спальня тоді наповнювалася квітами та палахкотінням свічок.
- Як тобі моя нова сорочка? – якось запитала я, коли Рохерт, на ходу скидаючи із себе одяг, поволік мене у бік ліжка, щойно я вийшла із ванної.
- Дуже красива, - простогнав він, стягуючи тонкі бретельки.
- Але ти навіть її не бачив! – обурилася я та виборсалася з його обіймів, відбігла до панорамного вікна, стала на підвіконня.
- Тепер вже бачу, - останній елемент одягу упав під ноги, і чоловік рушив в мій бік, помахуючи хвостом…
О так! Я забула сказати, у Рохерта Веллса був хвіст, якого я не відразу й спостерегла, бо він вправно ховав його до часу в штанах, але тепер не мав потреби цього робити.
- І як вона тобі?
- Чудова! Але без неї краще.
- Та що це таке? – я примхливо надула губи, підфарбовані служницею в морквяний колір, аби пасувало до зеленого. – Я для кого стараюся?
- Для кого? – він легенько вкусив мене за кінчик вуха, аж я скрикнула, а потім згріб в обійми. Не встигла я відкрити рота – як ми опинилися на терасі, залитій молочно-білим сяйвом світила; в оточенні мармурових перил, прикрашених горщиками із квітами, стояв широкий диван, прикритий напівпрозорим серпанком, туди дбайливо поклав мене чоловік, не відводячи палкого погляду від обличчя.
- Для тебе, звісно, - видихнула я, із насолодою відчуваючи під собою приємне погойдування та тепло.
- Я зацінив… - знову я не встигала за його спритністю, бо моя шовкова оливкового кольору нічна сорочка полетіла кудись донизу. Але я могла не хвилюватися, бо знала, що її миттю підхопить хтось із численного штату слуг – привидів, демонів, перевертнів, та при першому моєму поклику миттю принесуть та віддадуть мені до рук, або ж дбайливо мене в неї одягнуть.
- Там одна квіточка була вишита мною… - я нарочито ображено шморгнула носом, лукаво посміхаючись, коли його вуста доторкнулися до надчутливого місця.
- Ця квіточка теж нічого, - прошепотів Рохерт Веллс, ніжно цілуючи.
В повітрі запахло ваніллю та іланг-ілангом – спритні служниці роздмухали поряд із нами спеціальні курильниці, аби наші любощі були ще приємнішими.
Я була дуже щасливою із чоловіком, який знав як мене задовольнити. Здавалося, він відчував кожен порух мого тіла, знав його, як студенти-геодезисти карту світу, пестив, мов віртуоз-музикант свій музичний інструмент.
Я танула під його долонями, мов мед на сонці й, заплющуючи очі, опинялася у найрозкішніших снах, ледь-ледь потім приходячи до тями.
- Де ти такого навчився, - спрагло облизуючи вуста, запитала я, коли все скінчилося, і товстенький рудий чоловічок на цапиних ніжках подав нам два кухлі газованого напою.
- Навіщо такому вчитися? – відпиваючи ковток, закашлявся Рохерт Веллс. – Я просто тебе кохаю, та й усе.
- І все?
- А у тебе хіба не так?
Тут я вчасно осіклася, бо раніше думала інакше й могла б зараз ляпнути зайвого.
Так, я тепер багато та інтенсивно вчилася, проте колишні «налаштування» ніде не діниш, і вони фонили.
- Як тобі сказати…
- Та не заморочуйся! Тобі зі мною добре?
- Так, звісно…
- Коли буде щось не так – кажи, все виправимо!
Та легкість, із якою Рохерт Веллс ставився до всього на світі, доводила мене до щасливого сказу.
Невже таке буває? іноді розмірковувала я на самоті, внутрішньо здригаючись від думки, що могла б зав’язнути у буденності земного життя, вийти заміж за Олега…
- А ти пам’ятаєш того мого хлопця, із яким ти трохи знайомий?
- Можливо, а що?
- Так дивно, що мені на нього геть байдуже.
- А мало б бути інакше?
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер», після закриття браузера.