Читати книгу - "Нехай мене звуть Ґантенбайн, Макс Фріш"

Я уявляю собі:

У домі гості, люди п’ють і розмовляють, Свобода, як і завжди, розповідає про Лондон, Ліля така, як і завжди, гості веселі, Свобода відкорковує пляшки, точаться балачки про перевагу росіян у космосі, Ліля в жовтому костюмі (минув рівно місяць після нашої першої ночі), або в якомусь іншому костюмі, якого я ще не знаю, й гості вважають, що вона напрочуд гарна в ньому, всі говорять якраз про ту оперну виставу, яку Ліля, на жаль, пропустила, і, навіть якщо Ліля не згодна з усіма моїми посутніми заувагами з приводу цієї опери, на її думку, це все-таки погляди, які можна висловити під час розмови, щоб говорити не про пропущений вечір, а по суті; звичайно, ніхто не знає, чиї це, власне, погляди, але це однаково погляди, що їх Свобода не може кинути так просто під стіл. (Зрозуміла річ, опера, яку створив Моцарт, дивовижна і чарівлива, але я говорив не про Моцарта, а про сучасну оперу.) Свобода, дивна річ, просто-таки роздратований, наче мої погляди особисто ображають його, і ставить платівку, щоб спростувати їх перед усіма гостями: «Don Giovanni»[25]. Люди слухають, Ліля сяє, щаслива не тільки від голосу Фішера-Діскау[26], хоча він чудовий, а й через Церліну — єдиного персонажа в усьому творі, який просто має слушність, атож, і не робить трагедії, бо на її боці природа; це єдина безтурботна постать, і музика передає її характер. Один гість, вислухавши пояснення Лілі й ще раз прослухавши те місце, визнає, що в її словах є частка правди. Згодом уже балакають про людей... О третій годині ранку, вже поспавши, Свобода прокидається й не запалює світла, прокидається, мов від пострілу. Але всюди тиша. Здається, наче в квартиру проник злодій. Але немає нікого, тільки Ліля і Свобода.

— Ти спиш?

— А що?

— Не знаю, — каже він, — мене беруть сумніви.

Ліля мовчить.

— Мене беруть сумніви, — повторює він. — Ти чуєш?

Ліля мовчить.

— Думаю, — каже він, — що ти, мабуть, покинеш мене.

— Що ти кажеш?

— Ти, мабуть, покинеш мене.

Важко сказати, бо таке знання годі обгрунтувати навіть підозрою, це просто впевненість, що вирвалася назовні. Можливо, він забагато випив, що ж, від перепою є пігулки, та аж ніяк не від її осяйних усмішок перед гостем; тому він і прокинувся. Все наче в сновидді.

— Чого я б мала тебе покидати?

Власне, почуття, що вона ходить у масці, він мав уже кілька тижнів. Відколи? Не те що його присутність змушує її носити маску, про це не йдеться, а певне, якийсь гандж у ньому, поряд із ним не можна жити.

— Слухай, — каже вона, — випий снодійного.

Коли вона запалила світло, йому здалося, ніби в кімнаті був привид; він не дозволив їй піти по воду, а підвівся сам і не казав уже нічого, він і справді забагато випив.

(Я сплю.)

Та й Свобода майже спить, принаймні вже не відповідає, а вона каже в пітьмі, що написала йому листа, так, листа, до Лондона, але не послала, а втім, завтра, якщо захоче, він зможе прочитати його, а тепер йому треба спати...

Я уявляю собі:

Якогось іншого дня Свобода, зацькований виробничими питаннями, не має часу зосередитись і подумати про слова, мовлені в напівсні, він забув про них, він соромиться, принаймні не вимагає листа, але Ліля не вірить, що він усе забув, її радісна й цілком простосерда надія, що він ні про що не здогадується, дійшла краю. На жаль. Вона почувається змушеною, хоча Свобода нічого не вимагає й уникнути пояснень було б легко, розповісти йому...

Я уявляю собі:

Це його прорахунок, що передача згаданого в розмові листа навмисне відбулася в ресторані, отже, там, де навколо сновигають офіціанти, де звідусіль на вас дивляться інші відвідувачі, що мають вуха навіть тоді, коли ви просто смієтеся або трощите омара, — його прорахунок, бо Ліля, власне, не хотіла нікуди йти: або, можливо, це його щастя, що він читає цього листа не в Лондоні, а тут, у ресторані, де Свободу знають; рибу, як і завжди, зготували напрочуд добре, шкода, що Ліля не має апетиту, офіціант засмучений через це, Ліля курить, Свобода просто не може відкласти ніж і виделку, і так триває якийсь час, аж поки він береться читати листа, поклавши його за тарілку, атож, поважно, але без очевидної напруги, спокійно, він не забув про салат і першу сторінку вже знає: приблизно те саме, що стояло в іншому листі, який вона справді послала, товариські жарти, побажання щасливої дороги, турбота про його шлунок, повідомлення. Власне, ніжний лист. Чому вона не послала його? Ліля курить, а Свобода не може відсунути рибу вбік, бо через плечі йому заглядає офіціант, і тим часом читає: «Я, як і завжди, дуже люблю тебе, але мені хотілося б, щоб і ти ставився до мене, як і завжди, навіть якщо в мені є й інші почуття». Чого цей лист має обходити офіціанта? Свобода ще раз замовляє вино, щоб на кілька рядків відіслати його геть і зрозуміти, чому, власне, цей лист, на якому так наголошували, не дає ніяких підстав непокоїтись. Уже приносять вино, офіціант наливає, приходить і другий, щоб забрати у Свободи тарілку, тож листа вже не треба читати через тарілку, але Свобода тримає його, як і перше, на мить відвів очі, коли діставав сигарету, а потім дочитав до кінця. Здається, він забагато чекав від листа. Ніякої причини непокоїтись: «Я б уже сказала тобі, якби між нами щось змінилося». На цьому лист скінчився, офіціант стирає крихти зі столу. Власне, милий лист. А що на десерт? Є вишні. А кому тепер належить цей лист? Він і досі лежить коло попільнички. Свобода має забрати його, чи, може, його треба віддати Ділі? Вишні мають ту перевагу, що змушують людину, яка їсть, зосередитися: вишні, а ще й сигарета — хіба можна тут розмовляти? Свобода, здається, справді хоче забрати листа, йому немає причини непокоїтись. Ліля вже шкодує, що взагалі показала йому лист. Свобода розплачується, Свобода купує газету, яку навіть гортає на вулиці, наче скучив за новинами, потім кава в барі, Свобода переходить до порядку денного, Ліля відчуває полегкість, вона вочевидь і в думці не мала, що Свобода поведеться точнісінько