Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У небі Захарчук розгорнув криваву баталію. Полки летіли назустріч один одному, відбувалося зіткнення, чувся ляскіт зброї, вигуки на марі, шум, наче від сотень крил. Полки маневрували над поселенням, вибираючи позицію, вичікували слушного моменту, атакували.
Степанова, чи то пак Христина здогадка навіяла Безрідному одну цікаву думку. Він послав у церкву двох чоловік, щоб привели панотця, і коли се відбулося, звернувся до нього з проханням:
— Панотче! Зараз зробите ось що. Наведете хрест рівно вгору і … Знаєте хоч одну молитву на вигнання бісів?
— Певна річ.
— От читайте сіє писаніє голосно і натхненно. Зробите тим велику послугу.
Допомогло… Священик дуже старався, і скоро над левадою виник яскравий стовп із палаючих тіл.
— От і гарно, — милувався тим дійством Безрідний. — От і чудово. Ітимуть, як лящі на слово, прямісінько до наших рук.
* * *
— Ксеню, не йди!
— Я мушу! Мушу сама владнати… Захарчук зрадив.
— Ксеню, ні! Це небезпечно! Не йди, я наказую!
— Прости, мій князю, я не можу…
— Ксе-е-е-е-ню!
— Прости…
— Ксеню, я…я прошу тебе… не йди…
— …
— Ксеню, я…я…тебе…л…л…л…лю…ю… Ні! Не можу! А-а-а….
— Я вас теж…м…мій…князю… тому простіть…
Топеш обхопив голову руками.
Ксеня пішла…
* * *
У небі над ставом зійшлися дві постаті. Оголили мечі.
То були Захарчук та Ксеня.
— Приємно зраджувати?
— Я не зрадив, Ксеню. Це ви зі Святославом зрадили. Я не зрадив.
— Вмри!
Ксеня нанесла удар. Мечі черкнули один об одного.
— Наволоч! Вмри!
Суперники на величезній швидкості линули над селом. Врешті над полем знизились.
— Вмри! Вмри! Вмри!
Постаті то сходились, то розходились.
— Спинись, Ксеню! Май розум! Святослав хворий! Його мрії хворі! Хворі та нездійсненні! Галина — і є Спаситель!
— Вмри-и-и!
— Та чи є сенс?.. — Захарчук шепотів собі під ніс. — Ти така ж сама, як і він. Ти хвора. Ви обидва хворі. Ви однакові з Топешем.
— Сволота! — Ксеня була розлючена як ніколи.
Більше і більше Захарчук відступав, слабшав. Ксеня згадала той випадок і ті слова.
«Ксеня Топеш» — стукотіло в її голові.
— Вмри!!!
Голова Захарчука разом із правою рукою й плечем летить в очерети.
ХVІ
— Гарно стріляєш…Влучно…
Це до Степана. Він розвертається. Бачить постать у сюртуку, балахоні та з довгим мечем у лівій руці.
— Ти, здається, Степан… А кров твоя огидна… Твоя кров скисла, опаскудилась — геть не смачна, хлопче, твоя кров…
Постать рушає в бік, піднімає вістря меча від землі.
— Вона така, бо мертва, нежива твоя кров… Тобто жива, та не повністю. Ти живий наполовину…
Постать кілька разів перекручує меч у руці.
— Твоя кров — помиї…
Степан помічає на руці, що тримає меч, масивний золотий перстень із величезним, надзвичайно красивим рубіном. Прямо посеред каменя видно платинову впайку зі знаками:
«Ксеня»
«Топеш»
Внизу:
«Велика княгиня»
Степан переполошився.
— Де вона?
— Хто?
— Галля, — промовила постать наче якоюсь чужоземною говіркою.
— Не маю уявлення…
Постать крокує по колу. Раптом починає розмахувати важезним мечем, як іграшкою.
— Сміливий, так?
— Ну це навряд…
Степан дістає шаблю. Знімає з пояса фляжку. Там свячена вода. Поливає нею лезо.
— Розумно, — вимовляє постать. — Розумно, але цього недостатньо.
Постать кидається на Степана. Зав’язується бій.
— Якщо ти думаєш, що я злякаюсь, то даремно. Смерті я вже не боюсь.
Степан час від часу поливає лезо свяченою водою.
— І правильно, — постать закочує рукава, оголяє бліді дівочі руки, — що її боятись… От я — мертва, і нічого, живу… Ха-ха… Смішно, правда?
— Ні, не смішно, — зітхає Степан зі скорботним виразом обличчя. — Нітрохи не смішно. Шкода. Мені тебе шкода. Я умру — і хай. А що чекає тебе? Вічне життя? До дідька його! Ти ж розумієш це не гірше за мене! Життя без мрій та надій! Про що мріяти, знаючи, що життя не закінчується? На що надіятись, якщо ти ніколи не помреш? До дідька це! Мені набридло так жити! Я хочу померти, і від цього легше на душі. А що чекає тебе? Я тобі співчуваю…
— Співчуваєш — мені? — постать недовірливо глипає двома світло-зеленими вогниками замість очей. — Шкода — мене? Вперше чую таку маячню! Я навіть не людина!!! Я ЗЛО…
— Ти не зла. Ти сама хочеш бачити себе злою, хоч і не є нею. Ти не така…
— А яка я?!! — постать схвильована. — Хто я?! А людино? Як ти думаєш, хто я? Хто оце стоїть перед тобою? Кого ти бачиш? Кажи, не мовчи!
— Створіння Боже… Живу душу…
— Душу? — постать у розпачі. — Душу?! У мене немає душі… а зараз… зараз я заберу й твою!
Постать наносить удар. Степан ухиляється.
— У всіх є душа, і ніхто її не може забрати, бо належить вона єдиному Богу. І в тебе є душа!
На дні Степанової фляжки вже самі лишень залишки святої води.
— Ти не погань і не нечисть. Ти говориш зі мною. Тобі буває погано — ти жива. Жива душа…
— Погано… — постать захиталась. Степан опустив шаблю. — Так, мені погано. Усе життя мені погано. Я справді ніколи й не жила. Не жила по-справжньому. А ти скажи, — постать рвучко витягує руку і спрямовує вістря меча Степану до горла. — Скажи, смертний, до чого тоді оце все?.. — постать махнула рукою. — Бійня! Різня! Смерть! Жах! Страждання! Біль, той що у моїй, як ти кажеш, живій душі вріс і не хоче — чуєш, смертний? — не хоче відти вирватись. Глибоко там у душі… Смертний… Де він, той Всевишній? Гукни його, може, в тебе вийде. Хай він подивиться, а ти спитаєш його, нащо це все!
— Він тут…І там теж.
— Тут? — постать сперлась об меч. — Де? Покажи мені його.
— Скрізь.
— Ха! Скрізь! — Степану здалося — мабуть, тільки здалося — що під зеленими вогниками очей заблищали сльози. — Летячи сюди, я зголодніла… Побачила з висоти перелякану дівчину між руїнами хати. Її, певне, не знайшли. Вона була молода, повнокровна. Бачиш? — постать показала Степану криваві плями на сюртуку на рівні грудей. — Я на швидкості прохромила її
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.