Читати книгу - "Друга одіссея"

Дві дальші кулі здавалися спокійнішими, але при цьому навіть загадковішими. Коли на їхню поверхню спадала темрява, вони теж вкривалися плямами світла, але це світло відрізнялося від мінливих вогнів ближчого світу. Вони світилися майже постійно й концентрувалися маленькими купками — хоча через покоління ці цятки виросли, і їх стало більше.

Проте найдивнішими були вогні яскраві, мов крихітні сонця, що часто рухалися в темряві між двох світів. Одного разу, пригадуючи біолюмінесценцію їхніх морів, декотрі європеянці припускали, що то можуть бути живі істоти, але швидкість, із якою вони рухалися, це майже унеможливлювала. Та чимраз більше мислителів схилялися до думки, що ці вогні — і фіксовані візерунки на поверхні дисків, і рухливі сонця — мають бути дивними проявами життя.

Одначе проти цього висували дуже вагоме заперечення: якщо то живі істоти, чому ж вони ніколи не залітали на Європу?

Відповідь на таке запитання існувала хіба що в легендах. Тисячу поколінь тому, невдовзі після завоювання землі, деякі з цих вогнів підійшли дуже близько, але вони завжди вибухали в небі, засвічуючись яскравіше за Сонце. Після цього дивний металевий дощ спадав на землю; деяким із цих уламків вони поклонялися й до сьогодні.

Але не було нічого священнішого за величезний чорний моноліт, що стояв на кордоні вічного дня й ночі, одним боком навіки повернутий до нерухомого Сонця, а другим — до теренів пітьми. Він був у десять разів вищий за найвищого європеянця навіть з піднятими вусиками і являв собою символ таємниці й недоторканності. Вони ніколи не підходили до нього, а шанували лише здаля. Коло могутності навколо моноліту відкидало всіх, хто намагається наблизитися.

Його сила відлякує ті рухливі вогники в небі. Якщо колись він дозволить, вони опустяться на цілину континентів і суттєво зменшених морів Європи й нарешті сповістять про свої наміри.

Європеянці здивувалися б, дізнавшись, як інтенсивно та збентежено розум, що оселився за тими рухливими цятками, вивчав оцей чорний моноліт. Упродовж віків вони намагались обережно спустити свої автоматичні зонди з орбіти — завжди з однаковим катастрофічним наслідком. Доки не настав час, Моноліт не дозволить контакту.

Коли той час настане, коли, можливо, європеянці винайдуть радіо й прослухають повідомлення, що ними їх постійно бомбардують близькі сусіди, моноліт може змінити свою стратегію. Можливо (а може, і ні), він звільнить сутності, які дрімають у ньому, щоб вони послужили містком між європеянцями й цивілізацією, котру він так само колись породив.

Та може статися й так, що для двох чужорідних форм свідомості порозуміння виявиться недосяжним. Якщо таке трапиться, то лиш одна пануватиме в Сонячній системі.

А котра з них, про це поки що не знають навіть боги.

Подяки

Моя перша подяка, звісно, Стенлі Кубрику, який давним-давно написав мені, питаючи, чи не маю я ідей для «легендарного науково-популярного кіно».

Наступну подяку складаю моєму другові й агенту (ці два визначення не завжди є синонімами) Скотту Мередісу, котрий переконав мене, що десять сторінок начерку, які я надіслав йому як інтелектуальну вправу, мають велике майбутнє і я винен цей роман нащадкам тощо, тощо, тощо.

Інші подяки:

сеньйору Хорхе Луїсу Каліфу з Ріо-де-Жанейро, чий лист змусив мене серйозно замислитися над можливим продовженням (після того, як я протягом років твердив, що це просто неможливо);

докторові Брюсу Мюррею, колишньому директору Лабораторії реактивного руху, Пасадена, та доктору Френкові Джордану, також із ЛРР, за обчислення положення Лагранжа-1 в системі Іо — Юпітер. Цікаво, що тридцять чотири роки тому я зробив ідентичні обчислення колінеарних точок Лагранжа для системи Земля-Місяць («Постійні орбіти», часопис Британського астрономічного союзу, грудень 1947), але я більше не довіряю своїй здатності розв’язувати рівняння п’ятого ступеня навіть за допомогою Еала-молодшого, мого довірного H/P 91OOA;

Новій американський бібліотеці й видавництву Hutchinson & Co, які опублікували «2001: Космічну одіссею», за дозвіл використати матеріал з попереднього роману в розділі 51 (Розділ 37 «2001: Космічної одіссеї»), а також цитати в розділах 30 і 40; генералові Поттеру, Інженерний корпус армії США, за те, що він знайшов час у своєму щільному графіку, щоб показати мені Всесвітній центр відпочинку Волта Діснея — 1969 року там було лише кілька ям у землі;

Венделлу Соломону за допомогу з російською (і рослішем).

Жанові-Мішелю Жарру, Вангелісу та незрівняному Джонові Вілльямсу за натхнення, хай коли це було потрібно;

Константиносу Кавафісу за «В очікуванні на варварів».

Пишучи цю книжку, я виявив, що концепція дозаправки на Європі обговорюється в статті «Місія повернення із супутника зовнішньої планети з використанням пального, виробленого на місці», автори — Аш, Станкаті, Нієгофф і Куда (Acta Astronautica VIII, 5–6, травень-червень, 1981).

Ідею автоматичних експоненціальних систем (машин фон Ноймана) для позаземного видобутку серйозно розвивали фон Тізенгаузен і Дарбро в Центрі космічних польотів Маршалла при НАСА (дивіться «Самовідтворювані системи» — Технічний меморандум НАСА 78304). Якщо хтось сумнівається, що такі системи можуть упоратися з Юпітером, я відсилаю їх до досліджень, котрі показують, як самовідтворювані механізми здатні скоротити побудову колектора з силою Сонця від 60 000 років до двадцяти.

Дивовижну думку про те, що газовий гігант, зокрема Уран і Нептун, може мати алмазне ядро, серйозно висували М. Росс та Ф. Рі з Лабораторії Лоренса Лівермора при Каліфорнійському університеті. Мені здається, усе, що ці планети можуть зробити, Юпітеру вдасться навіть краще. Акціонери «Де Бірз», зверніть, будь ласка, увагу.

Більше подробиць про аеробні форми життя, що можуть існувати в атмосфері Юпітера, читайте в моєму оповіданні «Зустріч із медузою» (у «Вітрі з Сонця»). Такі істоти майстерно змалював Адольф Шаллер у другій частині «Космосу» Карла Сагана («Голос у космічній фузі»), до того ж і в книзі, і в телевізійному серіалі.

Захопливу ідею про те, що на Європі може бути життя, а у вкритому льодом океані цієї планети під дією тих самих припливних сил, що трусять Іо, зберігається рідина, уперше запропонував Річард С. Гоаґленд у журналі «Зірки й небо» («Загадка Європи», січень 1980). Цю блискучу теорію всерйоз сприйняли чимало астрономів (зокрема в Інституті космічних досліджень Роберта Джастроу), і вона могла стати найпереконливішою причиною для запуску місії «ГАЛЛІЛЕО».

І нарешті: дякую Валері й Гектору за підтримку моєї системи життєдіяльності.

Черін за