Читати книгу - "Захисники, які ступили за межу життя, Олег Калашніков"

– Далі надія лише на Бога, ми зробили все, що змогли. 

І посивіла ненька пошепки молила Бога: 

– Господі, всемогутній та всеблагій, ти бачиш моє материнське горе, ти знаєш, як стискається моє серце у передчутті непоправного. Я знаю, все в Твоїй волі – забери моє життя, замість життя сина. 

Однак, 14 вересня 2014 року душа Олексія Богуша відлетіла від тіла – захисник України пішов у Вирій. Закрилися навік очі сина, втратила сутність буття його ненька. 

Згадує сина матінка Тоня,
На цвинтар з квітами знову їде.
Чорна хустина на білих скронях,
Мабуть, чорнішої немає ніде.

Очі не плачуть, – сльози згоріли,
Сум залишився і гірке життя.
Квіти найкращі кладе до могили,
Аби потішити рідне дитя.

Перед самим початком війни з Росією Олексій встиг посадити неподалік обійстя, обіч сільської вулиці, саджанці молодих дубків. Антоніні Андріївні чомусь запали у пам’ять його слова: «Мама, побачиш, які могутні дуби виростуть». Вона тоді ще подумала: «Чому я побачу? Ти побачиш, адже молодший за мене». Саме до цих дубочків почала приходити матір, щоб вилити невимовне горе втрати, розмовляючи з деревцями, як з сином. 

Син мамі колись говорив:
Дубочкам – сто весен стрічати.
А сам дуже мало прожив,
Як і побратими солдати.

Пливуть над Іршею зірки,
Дуби розмовляють з вітрами.
Вишневе село Старики –
Вам весни стрічати з дубами.

Але, одного разу, доля послала матері втіху – звісточку, що у її сина Олексія виявляється є донька. Однак, то вже інша історія…
 
Він не дізнався про малятко – 
В бою жорстокому поліг.
Дитина знає – її татко
Для неї – Янгол-оберіг.

*В тексті використані уривки віршів Анатолія Пантуса