Читати книгу - "За п'ять хвилин до смерті , Анастасія Шишкіна"

Коли я нарешті змогла зосередити погляд, переді мною замерехтіли знайомі яскраві червоні ліхтарики. 

— Гарф! — радісно гавкнули вони, допомагаючи вмити обличчя. 

— І я рада тебе бачити, Сонечко! — обережно погладила надзвичайно великого чорного вовка. — Проведеш мене до своєї Господині? 

Вовк кивнув, його хитрий, проникливий погляд на мить затримався на мені, а потім він стрімко рвонув уперед. Ми швидко наблизилися до похмурого готичного замку, силует якого темнів на фоні сірого неба. Мовчазні Вартові дивились виключно прямо й, здавалось, не звернули на нас увагу, пропускаючи крізь важкі брами, що відкрили просторе кам'яне подвір'я, оповите густим туманом. З глибин кам'яного парку чулися знайомі звуки старовинного фонтану.

— Рада тебе бачити знову. Що за буревій привів цього разу? — її голос був гострим, мов лезо, проте я вже давно звикла й не звертала на це уваги.

— І я рада тебе бачити, — відповіла з усмішкою, роблячи традиційний уклін. — Прийшла по мудру пораду. Вовченя досі бешкетує? — усміхнулася я, спостерігаючи, як Страж грайливо тулиться до богині.

Наша перша зустріч і досі в моїй пам'яті, ніби це сталося вчора. Мені було всього сім, коли батько вперше взяв мене на справжню військову операцію. Його зв’язки вражали, і він вміло ними користувався. Раніше я проводила час у лікарні або у лабораторії з дослідницькою групою, але, за його словами, настав час піднятися на рівень вище.

Спочатку всі сміялися, та сміх замовк, щойно я продемонструвала свої перші результати. Ліквідувати загін спецпризначенців, врятувати заручників або повернути до життя солдата, щойно вбитого кулею, для мене було не складніше, ніж змахнути рукою. Після кількох таких демонстрацій ніхто вже не зважав на мій вік. Всі називали мене Монстром.

Не люблю згадувати той час. Як мені вдалося зберегти психіку — досі не уявляю. Мене довели до межі, де добро й зло втратили свої відтінки, залишивши тільки батьківські накази, які я виконувала без жодного сумніву.

Ніч. Ось я знову опиняюся в зруйнованому місті, охопленому полум'ям і панікою. Звуки вуличних боїв, дикі крики дорослих, надривний плач дітей… А я просто йду вперед. Брудна, у крові. Під ногами рипить черепиця і тріщать уламки бетону. Я наступила та розламала чиюсь ляльку. Опустила спокійний погляд і продовжила рух. 

Я вже виконала завдання — допомогла захопити будівлю уряду. Тепер тато наказав іти до медичних наметів. Моя робота — допомагати медикам. Сама я ще не оперувала, тільки асистувала лікарям, утримуючи душі людей на межі життя і смерті. Тато розсердиться, якщо я затримаюсь.

Зробивши ще один крок, почула дивний шум. Зупинилася, на обличчі не здригнувся жоден м'яз. Скавчання повторилося, і мої брови ледь помітно сіпнулися. Озирнувшись, я нерішуче, боячись татового невдоволення, попрямувала до зруйнованої будівлі. Там, серед обгорілих речей, я побачила маленьке чорне цуценя. Він тремтів, намагався піднятися на лапи, але знову падав.

Присівши, я вивчала це маленьке створіння, дивуючись його вигляду. У татовій лабораторії були схожі, але вони завжди були білими.

Почувши грізний голос батька в рації, я здригнулася. Треба поспішати. Не задумуючись, я підняла цуценя на руки та сховала за коміром.

Пізніше, розмістивши його на подушці, я не могла відірвати погляду від своєї знахідки. Вирішила не віддавати його дорослим. Так у мене з’явився перший друг після тієї жахливої аварії.

Скільки радості він мені приніс… Пам’ятаю, як нишком крала молоко з комендатури. Як, знайшовши кілька ганчірок, облаштувала йому затишне місце під своїм ліжком... Я пам’ятаю все.

А потім його знайшли. Що для них означали мої дитячі хитрощі? Вони знайшли його, звісно. Я дізналася про це вже вдома, коли батько покликав мене до лабораторії. Я гадала, все буде як завжди: знімуть показники, я здам кров, пройду кілька тестів... Але цього разу все було інакше. Зайшовши до боксу, я привіталася з лікарями та вченими, мимохідь помітивши їхню напругу, але не звернула на це уваги. Дарма. На столі мене чекав "подарунок" — мій маленький захисник з великими веселими очима, мій друг, замкнутий в енергетичному коконі.

— Вовченя! — з криком кинулася до нього.

Моє маленьке чорне щастя тихо скімлило й... вибухнуло.

Вони хотіли перевірити межі моєї сили. Я свідомо занижувала результати. Вони знайшли вихід. Незважаючи на те, що батько отримав тоді своє покарання, цього вчинку я йому пробачити так і не змогла.

Вони перевірили, так, але якою ціною! Мені тоді не було шкода нікого. Лише холодна лють керувала моїм розумом. Науковці — страшні люди, і в їхніх руках я не побажаю опинитися нікому.

Один із цих лікарів перед смертю встиг віддати наказ, і я отримала 121 кулю. Було боляче, але у світ мертвих я прийшла рішучою, як ніколи. Мене не злякав ані вигляд цариці підземного світу, ані темрява її царства. Богиню вразила моя сміливість і внутрішня сила, тому вона запросила мене на чай. Я розповіла їй про свої печалі й отримала перші, найважливіші поради у своєму житті.

А Вовченя вона залишила собі, зробивши його Стражем.

Ось і зараз вона з легкою усмішкою запросила мене на чашку традиційного чаю. Ми заговорилися, і я розповіла їй про свою ситуацію.

— Так, я чула про цей випадок. Морана рятувала тих дівчат. Як ти знаєш, у нас із цими Кривавими свої війни, — вона поправила на колінах мій подарунок і потягнулася до печива. — Ніхто не любить чорних богів.

— То ти допоможеш? — із надією запитала, мимоволі затамувавши подих.

Хелін довго й пильно дивилася на мене, розмірковуючи про щось своє. Нарешті, усміхнулася, ніби їй прийшла гарна думка, і, піднявши руку, накреслила в повітрі незнайому мені комбінацію рун.

— Зараз подивимося, — з легким передчуттям у голосі відповіла вона.

За кілька хвилин перед нами стояв Раян Хьорст.

— Меггі?!

— Чоловіче, тут не заведено кричати. Краще складіть нам компанію, — богиня вказала на стілець.