Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Українці в містах бачили, що відбувалося, й поширювали про це чутки. Батько Марії Уманської розповідав їй, як він допомагав збирати селян та їх дітей на вулицях Харкова. Тоді йому пояснили, що селян нагодують і відвезуть додому, але згодом він почув іншу історію: вночі живих та мертвих кидали на вантажівки, відвозили до балки за містом і викидали: «Говорили, що враження було таке, наче земля ворушиться».[709] Олена Кобилко чула таку ж історію: селян, знайдених на вулицях Харкова, «садили у вантажні поїзди, відвозили за місто у поле, щоб вони там померли, і ніхто цього не бачив», і тоді, живих або мертвих, їх кидали до ями.[710]
Ці історії, безумовно, доходили і до сіл, на що й розраховувала влада. Селяни знали, що навіть коли вони залишать село без дозволу місцевої влади, то їх силоміць повернуть додому або кинуть помирати в полі. Висновок Лева Копелєва був жорстоким: паспортна система заклала адміністративний і судовий наріжний камінь для нового кріпацтва, скувала селянство, як це було до звільнення 1861 року.[711]
9
Рішення, що призвели до голоду, 1932: Кінець українізації
Вони поставили свої таланти на службу куркулям та українським контрреволюційним націоналістам і навіть зараз не виказують жодних змін у творчості на знак того, що вони готові повністю служити інтересам партії, радянського уряду та робітникам великої соціалістичної батьківщини — СРСР.
Іван Микитенко пояснює, чому деяким українським літераторам відмовили у членстві в Спілці письменників, 1934 рік[712]
Кожному, хто знав українське село, було зрозуміло, що восени 1932 року голод набуде небувалого розмаху й загине багато людей. Така надзвичайна катастрофа вимагала надзвичайного пояснення. Тож у грудні того року Політбюро ЦК ВКП(б) запропонувало таке пояснення. Майже водночас з оприлюдненими постановами про вилучення продовольства й «чорні дошки» було видано дві таємні постанови від 14 та 15 грудня відповідно, котрі відкрито звинувачували українізацію в зриві хлібозаготівель.
У контексті ширшого загальносоюзного голоду 1932–1933 років ці дві постанови є унікальними, як і події, котрі незабаром відбулися. Під час голоду в деяких регіонах дійсно вжили особливих заходів. Цілком можливо, що причина вищої надсмертності серед селян Поволжя полягала в їхній сумнівній відданості новому режимові — там застосували деякі методи, котрі практикували в Україні, включно з масовими арештами комуністичних керівників, хоча й у меншому масштабі, ніж в УСРР.[713] У Казахстані режим блокував традиційні кочові маршрути та вилучав худобу, щоб прогодувати російські міста, тим самим прирікши етнічних казахів-кочовиків на жахливі страждання. Понад третина всього населення, а це 1,5 мільйона людей, загинуло під час голоду, який ледве зачепив слов’янське населення Казахстану. Ця боротьба з кочовиками, яку ще іноді називають «седентаризацією» (переходом від кочового до осілого способу життя), стала ще однією формою радянізації та очевидним наступом на непокірну етнічну групу.[714] Однак більше ніде невдачі в сільському господарстві так чітко не пов’язували з питанням національної мови та культури, як в Україні та на Північному Кавказі, з його значним українськомовним населенням.
У першій зі згаданих постанов провали в хлібозаготівлях в Україні та на Північному Кавказі пояснювали «слабкою роботою та відсутністю революційної пильності» в місцевих партійних організаціях. Останні намагалися всіляко продемонструвати відданість СРСР, партійні комітети нижчого рівня в значній частині районів буцімто наскрізь заполонили «контрреволюційні елементи — куркулі, колишні фіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської ради та ін.». Вони були прихованими зрадниками і закріпилися в самому серці партії та державного чиновництва:
[Вони] зуміли обійняти в колгоспах посади голів або впливових членів адміністрації, рахівників, бригадирів біля молотилки і т. д., зуміли потрапити до сільрад, земорганів, кооперації й зараз намагаються скерувати роботу цих організацій проти інтересів пролетарської держави та політики партії, намагаються організувати контрреволюційний рух, саботаж хлібозаготівель, саботаж посівної...
... найлютішими ворогами партії, робітничого класу та колгоспного селянства є саботажники хлібозаготівель з партквитком у кишені, котрі організовують обман держави, дворушництво і провал завдань партії та уряду на догоду куркулям та іншим антирадянським елементам.[715]
Як пояснювала постанова, в усьому була винна українізація: вона відбувалась «механічно», без урахування поставлених перед нею завдань. Замість захисту інтересів СРСР, українізація полегшила створення таємних контрреволюційних осередків у державному апараті «буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та іншим». Ця проблема існувала не тільки в Україні. Постанова також засуджувала «легковажну, не пов’язану з культурними інтересами населення, не більшовицьку “українізацію” майже половини районів» Північного Кавказу, що забезпечило ворогів радянської влади «легальною формою».[716]
У постанові винними визнали «куркулів», колишніх білих офіцерів, реемігрантів-козаків та учасників Кубанської ради — всіх тих, хто воював під час Громадянської війни за незалежну козацьку державу на Кубані. Їх назвали та пов’язали між собою як «українців» або, принаймні, як тих, кому українізація була «на руку».
Друга постанова дублювала першу й поширювала заборону українізації на Далекий Схід, Казахстан, Центральну Азію, Центрально-Чорноземну область та інші райони СРСР, які могли бути «інфіковані» українським націоналізмом. Радянський уряд видав цю додаткову постанову, щоб «засудити виступи і пропозиції, що надходять від окремих українських товаришів, про обов’язкову українізацію цілої низки районів СРСР» та отримати можливість негайно припинити усюди будь-яку українізацію. У перерахованих регіонах негайно перестали друкувати українські газети та книги, а мовою викладання у школі ставала російська.[717]
Ці два накази дозволили пояснити зернову кризу, знайшли та назвали «крайнього». З їх виданням також розпочалася негайна масова «чистка» в КП(б)У, а також цькування, а згодом і фізичне винищення університетських викладачів, учителів, учених та інших інтелектуалів — усіх, хто пропагував українську національну ідею. Протягом наступного року всі установи та організації, пов’язані з цією ідеєю — університети, академії, галереї, клуби, — були «вичищені», закриті або трансформовані.
Постанови демонструють прямий зв’язок між наступом на українську національну ідентичність і голодом. Та сама організація (ОГПУ) здійснювала цей напад. Ті самі чиновники відповідали за пропаганду, що супроводжувала обидві політики. З погляду держави, кінець
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України», після закриття браузера.