Читати книгу - "Гра у три руки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та вже невдовзі усе це виявилось ілюзіями. Звичайними дурними жіночими ілюзіями, на які, виходило, здатна навіть вона. Насправді нічого такого на світі не буває. І впевненість, що вона жила досі правильно і нема за чим шкодувати, повернулася на місце. А що ж діється зараз? Схоже, воно таки існує. Усе спочатку? Не від пляшки ж коньяку її так ковбасить! Що за життя... Як це витримати? Адже, якщо таки існує — то трапляється, справді, лише раз у житті, ще й далеко не кожному. Отже, їй більше не світить.
У слухавці пішов виклик. Від дурнуватого шансону, яким Валерій «озброїв» свій номер, мало не знудило. Нічого. Задля такого варто витримати. Бери трубу, телепню... Нарешті.
— Ірочко, йо-майо, вухам не вірю! Ну невже згадали про мене і вирішили привітати з Новим роком? Щастя-здоров'я, бабла і форсажу! Ви де?
— І вам також усіх благ, можливих і неможливих.
— Ірочко! Ой, блін... Ірино Ігорівно! Забув, пробачте. Ірино! Можливі блага у мене усі оптом в арсеналі. А з неможливих знаю лише одне. Та й те від вас залежить!
— Валерію, я чую, що ви раді. Я також. Але про можливість чи неможливість ваших мрій давайте поговоримо потім. У мене до вас — конкретна справа. Ви можете стати на кілька хвилин серйозним і вирішити її так, як вирішуєте усі ділові питання? Чітко й конкретно. Хочу вас про це просити.
— Ірочко, все що завгодно. Аби тільки у моїх силах...
— У ваших — без сумніву. Але мусите облишити жарти і постаратися. Це не новорічний прикол і не привід для мого дзвінка. Конкретна справа, в якій мені потрібна саме ваша думка. Ви добре мене розумієте?
Нарешті до нього дійшло. Каламбурні інтонації зникли, й орангутанг у людському обличчі заговорив зовсім по-іншому. Вона продовжила:
— Ну ось, тепер, чую, справді зрозуміли. Постарайтеся вникнути і бути уважним. Хочу, щоб ви відповіли на одне запитання. Мене цікавить саме ваша особиста думка. Розумієте? Це ніяк не пов'язано з тим, що ви добиваєтеся мене як чоловік. Така обставина в даному випадку не має жодного значення, і відповідь ваша ніяк не вплине на наші подальші стосунки, якою б не була. Хочу знати лише вашу «голу» думку. Але відповідь повинна бути щирою і правдивою. І не намагайтеся визначити, який варіант мене більше влаштує. Не дай Бог, збрешете — я це обов'язково відчую, а тоді вже точно ніколи до вас не зателефоную.
— Так, звичайно... — розгубився Валерій. — Обіцяю. Як на духу. Як на сповіді, хоча ніколи гм-гм... Уважно слухаю.
— Скажіть, ви вірите у кохання? Справжнє. На вашу думку, воно буває? Чи це у нашому світі повна хрінь? Прерогатива хворих на голову та елемент політики у людських стосунках і більше нічого? Чи, можливо, двоє людей усе-таки можуть бути одне для одного найдорожчими й найпотрібнішими за все, незалежно хто та що вони у цьому світі, скільки у кожного з них бабла і яке місце займають у суспільстві?
— Ірочко, що за питання?
Тепер його розгубленість була відвертою, проте мала зовсім інакшу природу, ніж рік тому, коли вона пояснювала йому, як запхати суші до задниці. Валерій тяжко кумекав, і можна було заприсягнутися: не з приводу того, яка відповідь їй має сподобатись. Аж ніяк. Намагався збагнути, чи справді чує від неї запитання такого роду.
— Відповідайте, не мовчіть, — підштовхнула вона. — Тут нема над чим думати. Так або ні. Вам за сорок, у цьому віці чоловік давно повинен визначитися щодо такого.
— Так... а що ж тут визначатисья... Вірю, звичайно, — збентежено промимрив він. — Чому ж ні? Не на кожному кроці, канєшно, воно буває, річ дефіцитна, особливо у наші часи, але... Ви питаєте — я відповідаю. А чого раптом...
— І ви вірите, — перебила Ірина, — що у вашому житті може трапитися жінка, яка не продасть вас за гроші й не піде до крутішого, а залишатиметься з вами навіть якщо втратите усе? Говоріть як є, не думайте!
— Ні, це звиздець! Що за питання? Ви й так мене за тупого маєте, який під крутого косить. Думаєте, не доганяю? Минулого тридцять першого з мене прикалувались, а сьогодні хочете, щоб я взагалі себе повним лохом виставив...
— Ви обіцяли, — залізним голосом відчеканила Ірина, — то будьте мужиком і дотримуйтеся слова!
— Вірю! — мало не заревів той. — Б-блін... А якого хера тоді на світі жити?!
— Ось тепер зрозуміла, — з цілком іншою інтонацією промовила Ірина. — Дякую, Валерію! Дякую, що вчинили шляхетно. Я справді була про вас гіршої думки, не ображайтесь. І пробачте...
— Так... може... — ще більше розгубився той. — Ірочко!
— Може, — безбарвно повторила вона, — може. Але не зараз. І не у найближчу годину. Мені потрібно завершити деякі справи. Я зателефоную.
Не дослухавши його «буду чекати», вона кинула телефон і вмилася ще раз. Тепер пляшки коньяку наче й не випила. Ірину й далі похитувало, але думки працювали на диво чітко і злагоджено. Он воно як... Навіть такі примати упевнені, що це все-таки існує і реально буває. Отже, так і є насправді. І то не були ілюзії. Допросилася. Рік тому бовдур у червоному балахоні під гарячу руку вділив їй значно більше, ніж замовляла. Вділив по максимуму. Знав кому...
Уявилося, що, провертаючи якусь комбінацію, отримує гроші, незрівняно більші за той дроботовий «спадок», а в останню мить робить прикру, навіть дитячу помилку — й вони зникають. Ні, не те враження. Зовсім. Кілька днів повного сказу, а потім прикрі спогади на місяць, не більше. Вся гризота. Що б іще уявити? Її призначають напостійно директором корпорації, а раптом з'являється інший. Власне, це вже було. І що? Давно у «корзині» й навіть не згадується. Чорти... У багатства, про яке йшлося,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра у три руки», після закриття браузера.