Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

— У неї кіт… — немов це на щось впливало, пояснив він.

Довгоногий похитав головою:

— От завжди в тебе так! Особисті симпатїї, які зовсім не стосуються справи, приплутуєш! Ну, роби як знаєш… — Довгоногий безнадійно махнув рукою.

— Але ж кіт… — явно виправдовуючись, сказав круглолиций і знехотя буркнув, звертаючись до Ірки: — За берегом, там, де пляж, дірку таку, круглу, мов труба, у землі бачили? А в тій дірці джерело б’є?

Ірка мовчки кивнула.

— Ну, от! — задоволено простягнув круглолиций мент і почав розвертати коника. Схоже, він думав, що все потрібне підказав і пояснив.

Ірка розгублено дивилася йому вслід. Він піймав її погляд, на хвильку задумався й сунув руку в сідельну сумку. У траву до Ірчиних ніг упала звичайнісінька маленька пластикова пляшечка з водою.

— Попервах тобі вистачить, а там уже сама розберешся, — мент тицьнув свого коника п’ятами.

Важко підкидаючи вгодовані задки, коники потрюхикали багряним полем.

Ірка присіла навпочіпки, відкрутила кришечку на пляшечці й сьорбнула ковток. Неймовірно холодна вода з гострим запахом мокрої трави й свіжості враз скувала зуби. У неї перехопило подих, потемніло в очах… Прояснилося…

Промені призахідного сонця вигравали на багряному полі червоним сяйвом, і воно нагадувало безмежне хвилясте озеро крові? вогню? Коні, розсікаючи грудьми криваво-вогненні хвилі, мчали вперед. Легко підстрибуючи в сідлі вороного, довгоногий мент скакав назустріч вечірній зорі. Поруч із ним, учепившись у луку сідла пазуристими лапами, гнав галопом гнідого величезний кіт. Його розпушений хвіст стирчав трубою, а товсті смугасті боки тряслися в такт шаленій скачці.

Ірка тицьнула пляшечку з водою Тетянці. Безжалісно вилила на землю залишки коли.

— Я до джерела, за водою! — крикнула вона, застрибуючи на швабру, яку витягла з пакета.

Дівчинка пролітала над безлюдною, але не порожньою землею. Легкі, невагомі силуети старих фортець зринали над уцілілими земляними валами, беззвучно спалахував гарматний вогонь і примарні фортеці розвіювалися з клубами порохового диму, аби за хвильку з’явитися знову.

Надра гаїв проблискували хитливими вогниками: спалахували, згасали, немов ліхтарики на новорічній ялинці, розгорялися знову. Ірка здійнялася вище. Майже в центрі острова рівно й спокійно світилася кругла галявина розміром зі шкільний спортмайданчик. А посеред неї, накладаючись одне на одного, переплітаючись у складному малюнку, мерехтіли й вигравали трохи менші кола. Ірка відчула, як щось, немовби мимобіжно, торкнулося її, наполегливо манячи туди, до сяючих кругів.

Але стрімка мітла промайнула повз сяйво. Ірка озирнулася. Світло загадкових кругів щезло в червоних відблисках призахідного сонця. Відьмочка летіла над берегом.

Останні сонячні промені відбивалися червонястим відблиском у хвилях, чіплялися за чорно-багряні камені дніпровських круч. Промені меркли, сонце провалювалось за обрій, але примарне світіння чорних каменів не згасло. Вітер хвилями ганяв степову ковилу на сусідньому крихітному острівці Байди. Десь ген далеко-далеко, здавалося, гриміла битва й зблискувала шабельна сталь, летіли тіні довгих запорізьких «чайок», спінюючи веслами воду.

Ірка спікірувала на піщану крайку пляжу, побігла по брудній асфальтовій доріжці вглиб, до круглої дірки в землі, від якої тягло холодом. Клуби прозорого білястого туману, що звисали над діркою, враз розсунулися навсібіч, чіпляючись за кинуті упаковки з-під чипсів. Джерельний струмінь із силою вдарив у пластикове дно. Пляшка, наповнюючись водою, важчала.

Повертаючись, Ірка обережно зависла неподалік галявини з переплетеними кругами. Так, її явно тягло сюди. Не просто тягло — волокло, майже зриваючи вниз із піднебесся.

— Фіг вам, одна не попрусь, — рішуче заявила Ірка, пришпоривши свою швабру й змусивши її вирватися з наполегливого притягання кругів на галявині.

Тетянка чекала подругу на тому самому місці. Біля її ніг валялася порожня пляшечка з-під води, а очі горіли відьомськими болотяними вогнями. Богдана поруч не було.

— Принесла? От і добре. Поки ти літала, ми тут людей знайшли, у них вільний намет є, можуть нам позичити, — чомусь похмурим голосом повідомила Тетянка. — Тільки вони такі… не так щоб дуже… Не агресивні, але матуся не схвалила б.

Повісивши на плече свій рюкзак і засунувши швабру під пахву, Ірка подалася слідом за подругою. Вони прямували геть від берега, в глибину острова. У темряві, яка спадала на землю, замаячила ще одна купа зелені: занадто висока для трав’яного поля, занадто низька для повноцінного гаю, і на кущі несхоже — рослини стрункі, довгасті. Придивляючись, Ірка сповільнила ходу й аж рота роззявила від здивування.

— Що це таке? — отетеріло спитала вона.

— Оте саме, — похнюпившись, гмукнула Тетянка. — Я теж не вірила, коли казали, що коноплі — це дерева. А воно от, росте собі, глянь, яке здоровенне вимахало. Богдан таки мав рацію — чортячий острів.

Однієї миті рослини розсунулися, і якась темна постать стрибнула на Ірку так швидко, що дівчинка шарахнулася вбік, не стримавши переляканого зойку.

Постать задоволено гмукнула й підійшла ближче. Це був аж ніяк не страшний бородатий очкарик богемного вигляду. З-під його яскравої жовто-зелено-червоної шапочки стирчали розкуйовджені патли, а між губами була затиснута саморобна сигаретка.

— Ви несправедливі, дорога Тетяно, зовсім несправедливі! Називайте цей острів чарівним, заклятим, навіть чудесним, але чортячим… Фе, мила моя! Ви ж не якась там дика селючка й навіть не примітивна городянка… Хто-хто, а вже ви мусите розуміти, що саме тут згаданий вами добродій ніяких особливих переваг не має і є всього лише рівним серед рівних, — він вийняв із рота сигаретку.

Нудотний димок поплив у повітрі, змушуючи Ірку гидливо зморщитися. Очкарик перевів свій погляд на неї:

— Ваші друзі, ні, дозвольте сказати — наші спільні друзі! — він обняв Тетянку за плечі, та дівчинка відразу ж його відсторонила, — багато розповідали про вас, дорога Ірино. Дозвольте відрекомендуватися, я Пилип! — Різким жестом, начебто щось відрубуючи, він простягнув Ірці долоню.

— Пилип? — перепитала Ірка, потискуючи пещену руку й зиркнувши на зарості конопель. — Пилип із конопель?

— О-о-о! — радісно вигукнув очкарик. — Пам’ятає! Вона мене пам’ятає! — Він підхопив Ірку під руку й потяг уздовж конопельних заростей. — Після стількох років майже повного забуття приходить людина — ну, нехай не зовсім людина — і впізнає! — Пилип зупинився, як укопаний, ривком змусивши зупинитися й Ірку. Смердюча сигарета випала в нього з рота, куточки губ плаксиво поповзли донизу. — Але ж був час, коли мене це не дивувало! — трагічним голосом мовив Пилип. — Подумаєш, упізнала. Таж мене всі знали! Ні, звісно, по Світовому Древу не пурхав, пронизуючи світи від верхнього до нижнього, небо й твердінь не стрясав, як дехто… — Він махнув рукою кудись убік, Ірці здалося — туди, де на круглій галявині перепліталися світні кола. — Але мав, хоч і камерну, зате справжню популярність! Я вискакував, звісно, «з конопель», — він показав