Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Лягай! — трійко друзів упали в кущі біля паркану.
Дверцята машин повідчинялися. Збившись у дві купки й цураючись одне одного, вовкулаки й соколи рушили до воріт готелю.
— Ну й куди ми тепер? — мовила в розпачі Тетянка, коли ворота за перевертнями зачинилися.
Розділ 11
Пилип та його волхви
Геть приголомшені, друзі сиділи під кущем, передаючи одне одному пластикову пляшку коли. Сонце повільно схилялося до горизонту. Повітря важко, наче спіла виноградина соком, наливалося задушливою тривогою. Темне плетиво тіней помережило поле, вітру не було, але багряні колоски самі собою погойдувались і злегка тріпотіли, обсипаючи криваву іржу пилку. Запізніла компанія туристів, притримуючи поспіхом зібрані рюкзаки й злодійкувато озираючись, протупотіла стежиною. Тетянка спробувала їх зупинити, запитавши, чи немає тут іншого готелю або кемпінгу, але вони лише покосилися на дітлахів здивованими очима й, не відповівши, гайнули геть, пришвидшивши крок. Ворота з тесаних колод залишалися зачиненими, за дерев’яним парканом стояла така мертва, нерухома тиша, немов обидві численні команди вовкулак і соколів, пройшовши «козацький» готель наскрізь, розчинилися в інший світах і обширах.
— Нас сюди не пускали, кричали: небезпечно, небезпечно! А самі приперлися. Навіщо? — Тетянка витерла солодкі від коли губи й подивилася на пляшку з відразою. — Треба було мінералку брати, від цієї тільки більше пити хочеться.
— Може, у них самих тут яка-небудь активація? — припустив Богдан. — Ну, наприклад, новий вовкулака завівся, треба його перевтілюватися навчити.
— Тоді чим би Ірка їм заважала? Училися б разом.
— А раптом на всіх не вистачить? Може, в острова — ну, я не знаю… — пропускна здатність обмежена? Один новий перевертень на одне Сонцестояння?
— Якщо так, то соколам тут тим паче робити нічого, — слушно заперечила Ірка. — А їхні розмови про місце, час, певний строк… А ще — пам’ятаєте? — під час нальоту на майора той сокіл вимагав, щоб наш вовкулака «її» віддав.
— Її? Владу? Територію? — розмірковувала Тетянка. — Гадаєш, два угруповання перевертнів тут стрілку набили? — Вона пильно вп’ялася в глухий тин, немов сподівалася простромити його поглядом наскрізь. Знову ковтнула коли. Напій хоч і тонізуючий, але ясності мізкам не додав. Тетянка, нічого не розуміючи, труснула головою. — Бридня якась! Що їм ділити, у них же територія в принципі різна! Соколи — угорі, а вовкулаки внизу…
— У дорослих іноді бувають неймовірно ідіотські ідеї, — тоном антрополога, котрий обговорює загадкові звичаї дикого племені мумба-юмба, припечатав Богдан. — Може, соколи вовкулакам небо застують або ще щось гірше…
— Ага, літають і зверху прицільно між вухами гадять! — уїдливо гмукнула Тетянка. — Списувати все на дорослий ідіотизм найпростіше. А спробувати зрозуміти дорослих ніхто й не намагається!
Обговорити цю тему докладніше не вдалося, бо з шовковичного гайка, який простирався по той бік стежки, висунулася морда вгодованого, крутобокого гнідого коника з елегантно вистриженою начесаною гривкою. Коник брязнув вуздечкою, подивився на дітлахів темними лагідними очима, ступнув уперед… Верхи на коникові сидів такий же вгодований міліціонер із круглою котячою пикою. Гілки здригнулися знову, і слідом за гнідим із гайка вийшов іще один коник, маленький і вороний. Такий же кругленький і добре вгодований. Барвисті тонкі кіски, які прикрашали гриву вороного, робили його трохи схожим на негра-хіпі. Хазяїн вороного був високий і такий довгоногий, що підошви його формених міліцейських черевиків раз у раз черкали по землі. Зріст і невесела витягнута фізіономія робили чолов’ягу схожим на Дон Кіхота, але замість надколеного бритвеного тазка на голові в нього красувався зсунутий набік міліцейський кашкет. Коники повагом наблизилися до дітлахів, які сиділи на землі, а обидва вершники задумливо дивилися на дітей зверху.
— А шо це ви, дітки, не проти ночі згадуючи, — трубним басом, який аж ніяк не пасував такому худому тілу, запитав довгий і тричі сплюнув через ліве плече, — шо це ви робите, та ще й без дорослих, та ще й під самим тином, за яким відповідальні працівники нашого відомства, та ще з іншого міста, та ще й на відповідальну зустріч приїхали, спокійно сидять та сил набираються? Та йшли б ви, діти, тьху на вас та від вас, — він знову тричі сплюнув, — ішли б ви собі додому, до батьків, до дідька лисого, аби подалі звідси! Ідіть, ідіть, цілішими будете! Недобрий тут зараз час надходить, а в недобрий час і місце недобрим стає…
— Усі менти зговорилися, чи що? — стрепенулася Ірка. — Їм що, одну вказівку дали — нас із острова спровадити?
— Ну ти диви, яка нахаба! — обурився довгоногий. — Добрі люди, — він злегка затнувся, — для її ж користі стараються, а вона ще й лається, наче собача, відьма неповнолітня! А якщо я тебе, та на правах хортицької кінної міліції через сідло перекину та й вивезу звідси, поки ще зовсім не стемніло?
— Кінь є — розуму не треба! — відрубала Ірка, відчуваючи, що лють, багряна, неначе колоски на полі, яке простиралося перед ними, закипає в неї в душі.
— Ах ти ж… — почав було довгоногий.
Круглолиций мент, який досі мовчав, зненацька нагнувся донизу, по черзі обвів дітлахів поглядом, затримався на Ірці й раптом, зашипівши, розсунув зуби чи то в посмішці, чи то в загрозливому оскалі:
— Та не жени ти їх звідси, дядьку Миколо! Такі вельми розумні молоді люди, та із залізним мечем, та зі швабрами, — мент безпомилково кивнув на щільно запакований у целофан згорток, в якому справді були швабри дівчаток і Богданів меч. — Та ще з пляшкою такого модного імпортного напою. — Він знущально посміхнувся й кивнув на пляшку кока-коли. — Мало чого вони шукають на Хортиці в ніч напередодні Сонцестояння?
І раптом Ірка відчула, що її лють згасає, немов залита соромом зі шланга. Що із цією нещасною кока-колою, вона не знала, але зненацька чітко зрозуміла, що вони, усі троє, виглядають цілковитими недоумками. Ну, справді: з відьомськими швабрами, з мечем здухача — і при цьому з пляшкою коли! Це все одно, що у вечірній сукні — і на лижах! Ірка страшенно, аж до сліз, почервоніла.
— Нам… мені… дуже треба! Дуже! — вигукнула вона.
Круглолиций мент явно збирався сказати ще щось уїдливе, але раптом придивився до Ірки уважніше, сильно втягнув носом повітря…
— У тебе що, кіт живе? — здивовано запитав він.
Ірка знизала Плечима. Кивнула.
— Ну і як же він із тобою?.. — з неабияким співчуттям до невідомого кота поцікавився круглолиций мент.
Ірка важко зітхнула:
— Спочатку погано. Тепер звикає. Що ж тут удієш, так уже вийшло…
Круглолиций теж зітхнув,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ірка Хортиця приймає виклик», після закриття браузера.