Читати книгу - "Москва Ординська. Книга друга"

«Они (новгородці. — В. Б.) надеялись на Казимира и с нетерпением ждали вестей от своего Посла, отправленного к нему через Ливонию, с усильным требованием, чтобы Король (одночасно і Великий Литовський князь. — В. Б.) спешил защитить их, но сей Посол возвратился и с горестию объявил, что Магистр Ордена (Лівонського. — В. Б.) не пустил его в Литву» [18, т. VI, с. 237].

Москва заздалегідь готувала удар по Новгороду: перечекала «новгородську чуму 1466–1468» років, яка значно послабила республіку; домовилась про допомогу з католицьким Лівонським Орденом і спільні дії з Псковом; та, головне, дочекалась, коли Польща разом із Великим Литовсько–Руським князівством були втягнуті у виснажливу війну з Угорщиною. Московія, як завжди, діяла надзвичайно хитро і підступно.

Послухаємо польського історика: «Року 1472… Цього року Казимир, прагнучи помститись Матіашу (королю Угорщини. — В. Б.)… зібрав проти нього велике військо з литовців, татар і поляків, котрих було, як пишуть, до 40000, рушив з цим військом через Мстов, Кшеніце аж до Сілезії, бо там Матіаш у поході захопив Ключборкі Бичину… (і) пішов на Вроцлав…» [164, с. 151].

Польща та Литва були втягнуті у тяжке протистояння з королівською Угорщиною на кілька років (1471–1473), тож допомогти Новгороду не мали змоги. Цим і користувалась Московія з Касимовим та Казанню. Але звернімо увагу: Москва у 1471 році ще боялася Великого Литовсько–Руського князівства, бо кримський хан Менглі–Гірей, батько якого Хаджі–Гірей посів Кримське ханство за допомогою Великого князя Литовсько–Руського князівства в 1443 році, підтримував союзні стосунки з Литвою. Тому Москва у 1471 році, зруйнувавши все, не стала чіпати саме місто Новгород, а обмежилась лише: «…платить Государям Московским черную, или народную, дань, также и Митрополиту судную пошлину, клялися ставить своих Архиепископов только в Москве» [18, т. VI, с. 23].

Московські хани розуміли, що пограбувавши Новгородську землю, слід негайно тікати, бо відплата за цей бандитський похід неминуча. Тому так і вчинили.

М. М. Карамзін, підсумовуючи похід, засвідчив:

«Все области Новогородские, кроме столицы, являли от пределов восточных до моря зрелище опустошения, произведенного не только ратию Великокняжескою, но и шайками вольницы, граждане и жители сельские в течение двух месяцев ходили туда вооруженными толпами из Московских владений грабить и наживаться» [18, т. VI, с. 240].

Кожен, хто читатиме цей розділ, розуміє, що справжні християни так чинити не могли. Так поводитися з новгородськими сусідами — слов’янами могли тільки ворожі племена. Про братерство і дружбу, а тим більше, про єдиний слов’янський народ Москви і Новгорода в кінці XV століття, говорити не доводиться. Ні Якуб (Іван III), ні Даніяр (син Касима), ні їхні дружинники, ні ті, що «ходили туда вооруженными толпами грабить и наживаться», не могли стати спадкоємцями новгородської культури, побуту, ремесел тощо. Це очевидно, хоча декому дуже важко в цьому зізнатись.

* * *

Щоб зрозуміти подальші вчинки Івана III відносно Новгорода і новгородців, треба звернути увагу на ті зміни, які відбулися у 1472–1482 роках у Кримському ханстві та Московії.

Уже повідомлялося, що, починаючи з п’ятдесятих років XV століття, Кримське ханство перебувало в союзних відношеннях із Османською імперією. Досить відкрито і правдиво про це написав російський історик М. Г. Сафаргалієв:

«Добиваясь подчинения генуэзцев во что бы то ни стало, Хаджи–Гирей обратился за помощью к турецкому султану, хотя эта помощь должна была привести к утрате независимости только что образованного ханства. В 1454 г. в районе Керчи, во время встречи посла хана с командующим турецкого флота адмиралом Дмир Кяхья, было заключено соглашение о доступе турок на Крымский полуостров. В силу этого не только Каффа, но и само Крымское ханство фактически сделались зависимыми от турецкого султана» [14, с. 263].

Також у дружніх відносинах з Османською імперією у ті роки перебувала й Московія. Хоча про це російська історична наука говорити соромиться.

Після смерті у 1466 року Хаджі Гірея та недовгої боротьби синів за спадок батька кримським царським престолом заволодів у 1468 році Менглі–Гірей. Як і батько, Менглі–Гірей проводив щодо сусіднього Великого Литовсько–Руського князівства виважену, дружню політику, започатковану ще з часів хана Тохтамиша, тобто з 1380 року. Саме відтоді було вирішено питання захоплених Ольгердом земель так званої Мещери. До тих земель Мещерських, переданих ханом Золотої Орди Тохтамишем під управління Литві, належали: сучасні Калузька і Брянська області, східна частина Смоленської та Західна частина Тульської областей. А також захоплених князем Ольгердом землі сучасних Орловської та Курської областей, які до Мещерських земель, у розумінні Кримських ханів, не належали.

Про ці землі говоритимемо пізніше. Зараз тільки нагадаємо: Хаджі–Гірей і Менглі–Гірей своїми ярликами у 1461 і 1472 роках документально підтвердили право Великого Литовсько–Руського князівства на них. Литва за право володіння тими землями сплачувала Кримському ханству, як і Тохтамишу (згадайте його ярлик до Ягайла 1392 року), — данину.

Москва завжди намагалася переконати всіх, що у тих ярликах ішла мова про руські (українські) землі. Послухаємо, що писали про ярлики сучасні історики:

«І якщо сама процедура посадження Хаджі–Гірея в Криму Радзивілом видається дещо сумнівною, то факт його дружніх взаємин із Казимиром є безперечним. Документально їх засвідчує ярлик на всі руські землі Литовського князівства, виданий володарем Криму ВІ461 році…

Після смерті Хаджі–Гірея (1466 р.) спалахнула уособиця між його синами, в якій взяв гору енергійний Менглі–Гірей (1468 р.). Він також видав Казимиру ярлик на руські землі (1472 р.)» [167, с. 301].

Дружбою між Великим Литовсько–Руським князівством і Кримським ханством в першу чергу були не задоволені Османська імперія та Московське ханство (князівство). Що зрозуміло: Велике князівство протистояло Османам на Балканах (у 1444 році у битві з турками там загинув король Польщі), а на півночі Велике князівство протистояло Москві в її еспансії на захід. Тому не може бути сумніву, що Османська імперія старалася об’єднати своїх потенційних союзників.

Тим більше, що Османи на початку сімдесятих років уже знали про спробу Ватикану залучити Москву на бік європейських країн у протистоянні з турками. Послухаємо: «Папа искал ей (Софії Палеолог. — В. Б.) достойного жениха и, замышляя тогда воздвигнуть всех государей Европейських на опасного для самой Италии Магомета II, хотел сим браком содействовать видам своей Политики… К удивлению многих, Павал (Папа. — В. Б.) обратил взор на Великого Князя Иоанна… Вследствие сего намерения Кардинал Виссарион, в качестве нашего единоверца,