Читати книгу - "Чорнильна смерть"

Байдуже! Елінор, ти тут! Коли щось зненацька шарпнуло її за коси, в неї з очей бризнули сльози радості. Вправним рухом вона схопила фею, що хотіла втекти з пасмом сивих кіс. Ох, як вона скучила за цими крихітними тріпотливими істотами! Та хіба вони не блакитні? Ця вигравала всіма барвами, мов мильна булька. Елінор у захваті стулила долоні навколо своєї здобичі і крізь пальці розглядала фею. Мале створіння видавалося сонним. Дивовижно! Коли фея втекла, вкусивши дрібненькими зубами великий палець Елінор, вона засміялася так голосно, що одразу дві жінки вистромили голови з поближніх вікон.

Елінор!

Вона затулила рот рукою, але й далі відчувала сміх, мов кольки на язику. Ох, яка вона щаслива, яка безглуздо щаслива! Востаннє вона почувалася такою, коли мала шість років і прокралася до батькової бібліотеки, щоб читати книжки, які їй забороняли брати до рук. «Можливо, Елінор, тобі треба просто померти! — думала вона. — Саме цієї миті. Хіба може бути щось краще?»

Площу перетнули два чоловіки в строкатому вбранні. Шпільмани! Вони мали не такий романтичний вигляд, як уявляла собі Елінор, але все-таки… Кобольд позаду ніс їхні інструменти. На його волохатому обличчі, коли він поглянув на Елінор, відбився такий подив, що вона несамохіть почіпала свій ніс. Може, щось сталося з її обличчям? Та ні, її ніс і так уже був завеликий, еге ж?

— Елінор!

Елінор обернулася. Даріус! Ради неба святого! Вона геть забула про нього. Але як він опинився під возом із гноєм?

Спантеличено поводячи очима, він виповз із-під коліс і зняв з курточки кілька не зовсім чистих соломинок. Ох, Даріус! Це так схоже на нього: скільки є всяких місць у Чорнильному світі, а він опинився точнісінько під возом з нечистотами. Він просто невдаха! І як він обдивляється себе. Наче на нього напав розбишака. Бідолашний Даріус. Дивовижний Даріус. Він і досі тримав у руці аркуш з Орфеєвими словами, але де сумка з усім тим, що вони мали взяти з собою?

Хвилиночку, Елінор, ти мала брати її. Шукаючи, вона озирнулася і — побачила замість сумки Цербера, що поряд з нею пильно обнюхував чужу бруківку.

— Е… е… він би зголоднів, якби ми лишили його, — промимрив Даріус, і далі обтрушуючи соломинки. — Крім… крім того, він, мабуть, може вивести нас до свого господаря, і хтозна, може, й інших знайде.

«Не дурний, — подумала Елінор. — Я б до такого не додумалася. Але чому він знову затинається?»

— Даріусе! Ти молодець! — Елінор так поривно обняла його, що зсунула окуляри. — Дякую тобі! Я страшенно вдячна тобі!

— Гей, ви, звідки тут пес узявся?

Цербер, загарчавши, притулився до ніг Елінор. Перед ними стояли двоє солдатів. «Солдати ще гірші за грабіжників». Хіба Реза не казала їй цього? «Більшість їх розважається тим, що вбиває».

Елінор несамохіть позадкувала, але вперлася плечима в стіну.

— Вам що, заціпило? — запитав один і так сильно вдарив Даріуса кулаком у живіт, що бідолаха аж зігнувся.

— Чого причепилися? Дайте йому спокій! — Голос Елінор і наполовину не був такий безстрашний, як вона сподівалася. — Це мій собака.

— Твій? — Солдат, що підійшов до неї, був одноокий. Елінор зачудовано дивилася на місце, де колись було друге око. — Тільки княгиням можна мати собак. Ти доведеш мені, що ти княгиня?

Солдат витяг меча і провів вістрям по сукні Елінор:

— Що це за хламида? Думаєш, ніби в ній ти схожа на даму? Де та кравчиня, що пошила її тобі? Її треба поставити до ганебного стовпа.

Другий солдат сміявся.

— Тільки комедіанти вдягають отаке, — мовив він. — А ти, як на шпільманку, вже досить-таки підтоптана!

— Шпільманка? Та вона надто бридка для неї. — Одноокий дивився на Елінор так, ніби прагнув роздягти її.

Вона залюбки сказала б йому, що думає про його вигляд, але Даріус благально подивився на неї, а вістря меча так загрозливо вперлося їй у живіт, наче одноокий хотів пробити їй там другий пупок. Опусти очі, Елінор! Згадай, що казала Реза. В цьому світі жінки опускають очі.

— Благаю вас! — Даріус насилу звівся на ноги. — Ми… ми тут чужі! Ми… прийшли здалеку…

— І прийшли до Омбри? — зареготали солдати. — Хто, присягаюся Змієвим сріблом, іде сюди з власної волі?

Одноокий уп’явся очима в Даріуса.

— Ану поглянь! — скрикнув він і стягнув йому з вух окуляри. — Він має такий самий пристрій, як і Чотириокий, що постачив Миршавцеві єдинорога і коротуна. — Він повільно начепив собі на носа окуляри.

— Ет, зніми їх, — неспокійно озирнувся другий солдат.

Одноокий зиркнув на нього крізь грубі скельця й усміхнувся:

— Я бачу всю твою брехню. Всю твою чорну брехню!

Засміявшись, він кинув окуляри під ноги Даріусові.

— Хоч звідки ви прийшли, — проказав він, простягти руку до Церберового нашийника, — повернетеся без собаки. Собаки належать князям. Цей пес огидний, але Миршавцеві він все одно сподобається.

Цербер так сильно вкусив руку в рукавичці, що солдат, зойкнувши, впав навколішки. Другий солдат дістав меча, але Орфеїв пес був не такий дурний, як огидний. Він крутнувся з рукавичкою в пащі й пустився навтьоки — рятувати шкуру.

— Елінор, мерщій! — Даріус похапцем підняв зігнуті окуляри й потяг її за собою, тимчасом як солдати з прокльонами гналися за псом, що мов виліз із пекла. Елінор не могла пригадати, коли вона востаннє бігла так прудко, і, хоч у серці вона й досі почувалася дівчинкою, її ноги були ногами старої огрядної жінки.

«Елінор, так ти не уявляла собі своїх перших годин в Омбрі!» — думала вона, бігши вслід за Даріусом такою вузенькою вуличкою, що вона боялася застряти між будинками. Дарма що їй ноги болять, а на животі вона й досі відчуває вістря меча, — яка дрібниця! Вона в Омбрі. Нарешті вона за літерами. Тільки це має значення. Та й навряд чи можна було сподіватися, що тут буде так спокійно, як у її будинку, не кажучи вже про те, що навіть там останнім часом виникала колотнеча… Що ж, як і завжди… Вона тут. Нарешті вона тут! У єдиному сюжеті, про кінець якого вона прагне дізнатися, бо всі, хто любий її серцеві, беруть участь у ньому.

«От біда, що собака втік!» — думала вона, коли Даріус безпорадно зупинився в кінці вулички. Огидний Церберів ніс справді став би у великій пригоді в цьому лабіринті, не кажучи вже про те, що вони, мабуть,