Читати книгу - "Чорнильна смерть"

«Але, можливо, Елінор, вони вже не тут! — шепотіло щось у ній, тимчасом як чуже небо над ними похмурніло. — Можливо, їх трьох давно вже вбили. Спокійно, — думала вона. — Спокійно, Елінор. Ця думка ще не має права на існування. Просто не має».

Трави для Бридкої

Душа мовчить.

Хоч коли-небудь обізветься

І заговорить уві сні.

Луїза Ґлюк. Дитячий крик

Віоланта кілька разів на день піднімалася до в’язниці, де Миршавець замкнув дітей, ходила туди в супроводі двох ще відданих їй служниць і одного з юнаків, що служили їй за солдатів. Свистун називав їх дітьми-солдатами, але її батько подбав, щоб ці юнаки вже не були дітьми, Повбивавши в хащі їхніх батьків і братів. Навіть діти, загнані до в’язниці, дуже скоро перестали б бути дітьми. Страх швидко робить дорослим.

Матері щодня збиралися перед замком і благали сторожу принаймні пустити їх до дітей. Вони приносили одяг, ляльки, щось поїсти, сподіваючись, що принаймні дещо потрапить до рук їхніх синів і доньок. Але вартові здебільшого все викидали, дарма що Віоланта всякчас посилала служниць збирати гостинці.

На щастя, Свистун дозволяв їй робити принаймні це. Перехитрувати Миршавця було неважко. Він був ще дурніший, ніж його схожа на ляльку сестра, і ніколи не дізнався, що Віоланта за його спиною снувала свої нитки. Але Свистун був кмітливий, і тільки дві речі давали змогу стримувати його: марнославство і страх перед її батьком. Віоланта лестила Свистунові від першого дня, коли той приїхав до Омбри. Вона вдавала, ніби радіє його приїздові, нарікала на Миршавцеву слабкість і тупість, розповідала про його марнотратство й доручила Бальбулюсу проілюструвати найпохмуріші пісні Свистуна на щонайкращому пергаменті (дарма що, розсердившись за таке доручення, він на її очах поламав три свої найдорожчі пензлі).

Коли Ворон з наказу Свистуна заманив дітей до пастки, Віоланта хвалила Срібноносого за його підступність, — а потім, повернувшись до своєї кімнати, блювала від огиди. Віоланта не давала йому помітити, що вже не може спати, бо вночі їй усякчас причувався дитячий плач у в’язниці. О ні!

Їй виповнилося лише чотири роки, коли батько замикав її та матір у старому покої, але мати все-таки навчила її гордо тримати голову. «В тебе, Віоланто, чоловіче серце», — сказав їй одного разу свекор. Нерозумний і печальний старигань. Вона й досі не знала, чи то він висловив їй комплімент, чи то виразив несхвалення. Лише знала, що все, чого вона жадає, належить чоловікам: свобода, знання, сила, розум, влада…

Невже і жадання помсти, радість панування, нетерпляче ставлення до людей — теж чоловічі риси? Їх усі вона успадкувала від батька.

Бридка. Родимка, від якої походило це прізвисько, зблідла, але саме воно лишилося. Воно стало належати їй, так само як і бліде обличчя, і сміховинно тендітне тіло. «Її годилося б називати Хитра», — казав інколи Бальбулюс. Ніхто не знав її краще за нього. Більше ніхто не бачив її наскрізь, і Віоланта знала, що кожна лисиця, яку зображував Бальбулюс на малюнках, мала позначати її. Хитра. Атож, вона й була така. Її нудило, коли бачила Свистуна, але вона всміхалася йому так, як навчилася від батька: зверхньо і з тінню жорстокості. Віоланта носили черевички, в яких видавалася трохи вищою (бідолаха завжди проклинала свій малий зріст), і не робила нічого, щоб прикрасити собі обличчя, бо дотримувалася думки, що гарних жінок, може, й жадають, але не поважають, не кажучи вже про те, що їх не бояться. Крім того, вона видавалася б собі посміховиськом, якби підфарбувала червоним губи або тоненько вискубала брови.

Дехто з полонених дітей був поранений. Свистун дозволив Віоланті гукати до них Болотяника, але не дав себе вмовити, що їх треба відпустити. «Тільки тоді, коли зловимо птаха, якому вони правлять за приманку!» — заявив він у відповідь на її прохання.

Віоланта бачила перед очима, як тягнуть до замку Сойку, закривавленого, мов єдиноріг, убитий списом Миршавця в лісі, зрадженого розпачем заплаканих матерів, скупчених перед брамою. Ця картина була в її уяві виразніша за всі Бальбулюсові малюнки, але в сновиддях вона бачила все по-іншому. Там Сойка вбивав її батька і вдягав корону на її рудуваті коси…

— Сойка невдовзі загине, — тільки вчора сказав їй Бальбулюс. — Я лише сподіваюся, що він подбає, щоб його смерть стала сюжетом доброї картини.

Віоланта за ці слова дала йому ляпас, але її гнів ніколи не справляв великого враження на Бальбулюса.

— Стережіться, ваша бридкосте, — пошепки застеріг він її. — Ви завжди даруєте своє кохання не тим чоловікам. Але останній мав принаймні блакитну кров.

За таке зухвальство вона б вирвала йому язика, — її батько вчинив би це миттю, — але хто тоді казатиме їй правду, навіть якщо вона прикра? Раніше казала Бріана, але тепер її немає.

А діти тим часом уже третю ніч мали просидіти у в’язниці, і Віоланта звеліла служниці принести їй гарячого вина, сподіваючись, що воно бодай на кілька годин змусить її забути маленькі ручки, що чіплялися їй за сукню. Аж тут до неї прийшов Віто.

— Ваша високосте! — Юнакові тільки-но виповнилося п’ятнадцять років, він був сином коваля, звісно, вбитого коваля, і найстаршим з її солдатів. — До замку прийшла ваша колишня служниця, Бріана, донька цілительки.

Туліо невпевнено подивився на Віоланту. Колись він плакав, коли вона вигнала Бріану. Віоланта за те два дні не пускала його до своєї кімнати.

Бріана. Невже її прикликали її думки? Це ім’я ще й досі звучало для неї як рідне. Мабуть, вона частіше вимовляла його, ніж ім’я свого сина. Чому її дурне серце закалатало? Невже вона забула, яких страждань завдала їй ця відвідувачка? Батько мав слушність. Людське серце, слабке й мінливе, обирає собі за господаря не що інше, як любов, дарма що немає нічого згубнішого. Господарем має бути розум. Батько сміявся з дурниць, які коїть серце, знаходив глузливі пісні про любов, кпив із неї як з настрою природи, минущого, мов цвіт. Чому тоді вона завжди йде за своїм серцем?

Тож Віолантине серце раділо, коли вона почула ім’я Бріани, але розум запитував: «Чого їй треба тут? Скучила за добрим життям? Невже важко бути служницею й натирати підлоги в Чотириокого, цього бовдура, який так низько вклоняється Миршавцеві, що мало не б’ється підборіддям об свої гладкі коліна? Чи, може, благатиме мене пустити її до склепу, де