Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

«Арен…»

Відтоді як Аджихад передав перстень від Брома, Вершник ніколи його не знімав. Він став ніби частиною тіла, й Ерагон пам’ятав кожну його грань, кожен завиток. Навіть коли Вершник заплющував очі, він бачив його так само чітко, як і наяву. Та, з другого боку, юнак майже нічого не знав про цей перстень — ані його історії, ані того, як ельфи його виготовили чи яке закляття в нього вкладене.

«Хоча ні… не Арен», — зітхнув Вершник, зваживши на останню обставину.

Аж раптом погляд Вершника ковзнув руків’ям Брізінгра, що стояв у піхвах, зіпертий на край лежака.

— Брізінгр, — прошепотів Ерагон.

Меч тьмяно засвітився й поповз із піхов угору, так, ніби його підштовхував якийсь невидимий механізм. По руків’ю пробігся прудкий язичок полум’я, що розчинився в повітрі тієї ж миті, як юнак увірвав своє закляття. Брізінгр із шурхотом ковзнув назад у піхви.

«Меч, — подумав Вершник, — ось те, що треба! Я знаю про нього геть усе, і навряд чи є на світі ще якийсь об’єкт, який я зможу відтворити краще».

«Ти впевнений?» — спитав Глаедр.

«Так, учителю, — ствердно кивнув Ерагон, лиш потім згадавши, що золотий дракон його не бачить. — Але я маю до вас одне питання. Скажіть, Брізінгр — це справжнє ім’я мого меча? А якщо ні, то чи потрібно мені дізнатися справжнє ім’я, щоб закляття спрацювало?»

«„Брізінгр“ означає вогонь, — відповів старий дракон, — і тобі це добре відомо. А справжнє ім’я твого меча значно складніше, хоч не виключено, що однією з його частин є саме слово „брізінгр“ Якщо хочеш, можеш називати його справжнім ім’ям, але з таким самим успіхом ти можеш сказати й просто „меч“. Результат буде той самий, варто лише тримати в уяві образ предмета. Ім’я — це не тільки сутність предмета в наших думках… Затямив?»

«Так».

«Тоді приготуйся й починай».

Близько хвилини юнак збирався з думками. Потім він намацав в одному з найдальших закутків свідомості темний згусток і полинув до нього, щоб наповнити власне тіло енергією.

— Брізінгр! — нарешті сказав Вершник, спрямовуючи енергію в слова й перебираючи в пам’яті всю відому інформацію про меч.

Сили покинули його зі швидкістю стріли. Юнак спробував заговорити, потім поворухнутись, але закляття прикувало його до місця. Натомість піхви меча, ніби водна гладінь, взялися брижами, а поруч із ними з’явився чистий прозорий образ — ідеальна копія Брізінгра. Ерагон не знайшов жодної похибки. Ба більше, невдовзі йому почало здаватися, що копія краща за оригінал. Було таке враження, ніби він бачить самісіньку сутність меча, те, що не вдалося побачити навіть майстру, котрий його виготовив.

Помилувавшись красою образу ще кільканадцять секунд, Вершник почав поволі відпускати закляття. Меч-видіння повільно розтанув у повітрі, повернувши юнакові здатність рухатись і говорити. У наметі запанувала кромішня пітьма.

Присутність Сапфіри й Глаедра Ерагон відчув трохи перегодом. Обидва дракони стежили за ним дуже пильно, намагаючись не пропустити жодної думки, що спалахувала в його свідомості. Вони так занурились у цей процес, що навряд чи помічали щось іще.

«Якби я зараз штурхнув Сапфіру, — не без іронії подумав юнак, — то вона, мабуть, з переляку скрутилась би калачиком».

«А якби я тебе штурхнула, — невдоволено відповіла Сапфіра, — від тебе не лишилось би й мокрого місця!»

Ерагон посміхнувся й стомлено приліг на лежак.

«Ти чудово впорався, Шейдслеєре! — похвалив Ерагона золотий дракон, який відтоді, як почав учити Вершника, був дуже скупий на компліменти. — Але повторювати цього ми більше не будемо».

«Гаразд, учителю!» — потер руки юнак, намагаючись розігнати колючий холод у пальцях.

Незважаючи на останнє зауваження Глаедра, Ерагон був дуже задоволений тим, що йому пощастило з першого разу впоратись із надзвичайно складним магічним завданням. Ця невеличка перемога додала йому сил і віри.

* * *

На третій день, перед ранком, до варденського табору повернувся Роран зі своїм загоном — ватажок і його солдати були захекані й смертельно втомлені. Звістка про їхнє повернення гриміла серед варденів іще кілька годин, але невдовзі життя табору повернулось у своє нудне одноманітне річище.

Вершник страшенно зрадів, побачивши кузена. Він знав, що з ним усе гаразд, але позбувся хвилювання аж тоді, коли по-братському обняв Рорана. Справді-бо, коли не брати до уваги Мертага, Роран був єдиною ріднею Ерагона.

Вигляд у Міцного Молота, правду кажучи, був так собі. Ерагон розумів, що воєнні походи ніколи не бувають легкими, але на цей раз кузен виглядав куди гірше за решту солдатів свого загону. Здавалося, ніби він постарів щонайменше років на п’ять. Під очима в нього виднілися великі темні мішки, а білки були помережені десятками червоних капіляриків. На чолі в Рорана з’явився добрий десяток нових зморщок, сам він рухався так, немов його тіло було всуціль укрите синцями, а довершував картину сумний жмут наполовину обгорілої бороди.

П’ятеро прибулих із ним бійців одразу ж почимчикували до цілителів Ду Врангр Гата, котрі нашвидкуруч зцілили їхні найнебезпечніші рани. А потім на Рорана та його товаришів чекала зустріч з Насуадою. Побачивши стомлені сірі обличчя солдатів, правителька обмежилася короткою промовою, в якій дякувала варденам за відвагу та мужність.

— А тепер, — кивнула вона, закінчивши, — вам треба відпочити.

Знеможений Роран і собі хотів піти, але Насуада зупинила його, владно звівши руку.

— Міцний Молоте, — тихо, але наполегливо сказала дівчина, — я чекаю на твій звіт.

Щосили змагаючись із втомою, Роран докладно розповів про свій похід на Аруфс. Ерагон і Насуада слухали дуже уважно. Вони боялися навіть ворухнутись зайвий раз, щоб не проґавити чогось важливого. Невдовзі Міцний Молот закінчив і тяжко зітхнув. Здавалось, зараз його взагалі мало що цікавить.

— Роране, відтепер ти будеш командувати цілим батальйоном, — мовила Насуада.

Вона сподівалася, що воїн зрадіє цій звістці. Натомість зморшки на обличчі Міцного Молота стали ще глибші, а брови ще більше насупились.

— Як скажете, леді Насуадо… — відповів він спокійним голосом і вклонився.

На цьому розмова завершилась, і Ерагон провів Рорана до намету. Побачивши коханого, Катріна повисла в нього на шиї й почала так палко цілувати, що Вершник вирішив відвернутись, щоб не бентежити молодят. Хоча ті, схоже, і не збиралися бентежитись.

Після короткої вечері Вершник іще раз обняв свого двоюрідного брата й почав прощатися. Роран був надто втомлений і похмурий, тому на питання відповідав одним-двома словами, а більше мовчав.

Коли Вершник уже крокував темним табором разом із Сапфірою, він несподівано почув за спиною лопотіння