Читати книгу - "Спаситель"

– Майори, спасіння стяг, священний похід розпочато!

Потому на кафедру знов зійшов Давид Екхоф:

– Любі друзі! Насамкінець нашого зібрання дозвольте повідомити, що сьогодні у канцелярії прем’єр-міністра підтвердили, що пан прем’єр-міністр буде присутнім на нашому щорічному різдвяному концерті.

Новину привітали спонтанними оплесками. Люди повставали й, жваво перемовляючись, поволі посунули до виходу. Лише Мартіна Екхоф, як видавалося, поспішала. Харрі, сидячи на задній лаві, спостерігав, як вона крокує центральним проходом, у вовняній спідниці, чорних панчохах і чобітках «Док Мартенс», такого самого бренду, як у нього, на голові – біла плетена шапочка. Вона глянула на нього без тіні впізнання. Потім всміхнулася. Харрі підвівся.

– Привіт, – промовила вона, схиливши голову набік. – Через роботу чи духовну спрагу втамувати?

– Та як сказати. Ваш батько – справжній красномовець.

– У п’ятдесятників він би став світовою зіркою.

Харрі здалося, що серед натовпу за її спиною прошмигнув Рікард.

– Знаєте, у мене є кілька питань. Якщо ви не проти погуляти на морозі, я проведу вас додому.

Мартіна вагалася.

– Певна річ, якщо ви збираєтесь вже додому, – поспіхом додав він.

Мартіна, роззирнувшись, відповіла:

– Краще я вас проведу, нам по дорозі.

Повітря на вулиці вологе, важке, просякнуте смородом жирних солоних вихлопів.

– Відразу до справи, – мовив Харрі. – Адже ви знаєтеся з обома – і з Робертом, і з Юном. Чи можливо, щоб Роберт прагнув братової смерті?

– Та ви про що?

– Поміркуйте, перш ніж відповісти.

Силкуючись не послизнутися, вони проминули театр мініатюр «Павукова голова». На вулицях безлюдно, час різдвяних бенкетів уже майже добіг кінця, але на Пілестредет досі снували таксі з вирядженими пасажирами напідпитку.

– Роберт був трохи нерозважливий, – мовила Мартіна. – Але щоб убити? – Вона жваво захитала головою.

– Може, він когось найняв?

Мартіна знизала плечима:

– Я не дуже близько зналася з Юном та Робертом.

– Чому? Ви ж, так би мовити, зростали разом.

– Звісно. Але я з небагатьма спілкувалася. Мені більше була до серця самотність. Як і вам.

– Мені? – здивовано перепитав Харрі.

– Самотній вовк враз пізнає рідну душу, авжеж.

Харрі глянув на неї косим оком, перехопивши насмішливий погляд.

– Ви, певно, з тих хлопців, котрі завжди йдуть своїм шляхом. Захопливим, непрохідним.

Харрі посміхнувся, захитав головою. Вони саме проминали нафтові діжки біля обідраного, але яскравого фасаду «Бліца».

– Пригадуєте, як вони у вісімдесят другому зайняли цей будинок, і там відбувалися концерти панкових гуртів, як-от «М’ясо», «Гидкі хлопи» тощо.

Мартіна засміялася:

– Ні. Я у той час тільки в школу почала ходити. А «Бліц» взагалі для наших, з Армії спасіння, не надто підходяще місце.

Харрі криво всміхнувся:

– Так, часом я навідувався туди. Принаймні спочатку, коли ще вважав, що цей заклад саме для таких, як я, для аутсайдерів. Але й там був чужинцем. Адже у «Бліці» врешті все теж зводилось до однаковості та групового мислення. У демагогів було свободи рівно стільки, як і у…

Харрі замовк, але Мартіна доказала замість нього:

– Як і у мого батька у Храмі сьогоднішнім вечором?

Харрі позасовував руки глибше у кишені.

– Я лише мав на увазі, що коли намагаєшся віднайти відповіді власним розумом, стрімко стаєш самотнім.

– І яку відповідь наразі віднайшли ваші самотні мізки? – Мартіна взяла його під руку.

– Скидається, ніби Юн та Роберт мали чимало романів за плечима. Й що такого надзвичайного у Теа, що обоє упадали саме за нею?

– Роберт зацікавився Теа? Мені так не видавалось.

– Так Юн казав.

– Я вже зауважувала: ми небагато спілкувалися. Але я пригадую, що влітку, коли ми бували разом у Естгорі, Теа була популярною серед інших хлопців.

– Суперництво?

– Хлопцям, що вирішили стати офіцерами, треба знайти собі дівчат у Армії спасіння.

– Справді? – здивувався Харрі.

– Хіба ж ви не знали? Якщо одружишся із чужинкою, зі сторони, враз втратиш роботу в Армії. Усю систему влаштовано так, щоб одружені офіцери працювали укупі. Позаяк мають спільне покликання.

– Суворо.

– Ми – військова організація, – мовила Мартіна без крихти іронії.

– І хлопці знали, що Теа стане офіцером, незважаючи на те, що вона – дівчина?

Мартіна посміхаючись захитала головою:

– Мало ви обізнані про Армію спасіння. Дві третини наших офіцерів – жінки.

– А командувач – чоловік? І головний управитель теж?

Мартіна кивнула:

– Засновник нашої організації Вільям Бут казав, що найкращі його люди – то жінки. А загалом у нас все так само, як і у решти суспільства. Дурні, пихаті чоловіки командують розумними жінками, які бояться висоти.

– Отже, хлопці щоліта боролися за право командувати Теа?

– Певний час – так. Несподівано Теа припинила приїздити в Естгор, й проблема розчинилася сама.

– Чому вона припинила туди приїздити?

Мартіна знизала плечима:

– Може, просто більше не прагнула. А може, то батьки вирішили. Скільки парубків цілісінькими днями навколо неї крутяться, та й у такому віці… ви ж розумієте.

Харрі кивнув. Але не розумів. Він-бо навіть у конфірмаційний табір не їздив. Вони вже йшли вулицею Стенсберггата.

– Отут я народилася. – Мартіна кивнула на мур, за яким була вже знесена клінічна лікарня. Незабаром тут зведуть житловий квартал Пілестредет-парк.

– Пологовий будинок досі стоїть. Його перебудували на квартири, – мовив Харрі.

– І там справді хтось мешкає? Уявити лишень, скільки бачили ці стіни. Аборти й…

Харрі кивнув:

– Часом, проминаючи опівночі, чуєш дитячий плач.

Мартіна витріщилась на нього:

– Жартуєте? Невже привиди?

– Та-а, – Харрі повернув на Софієсгате. – Може, у будинку просто мешкають сім’ї з маленькими дітьми.

Мартіна, всміхнувшись, поплескала його по плечу:

– Не кпиньте з привидів, я вірю в них.

– Я теж.

Мартіна вже не сміялась.

– Отут моя оселя. – Харрі показав на блакитні двері у під’їзді.

– Більше питань не маєте?

– Маю, але вони почекають до завтра.

Вона знов схилила голову набік.

– Я не вморилась. Може, почастуєте чаєм?

Хрустким снігом проїхало якесь авто, зупинилось метрів за п’ятдесят біля тротуару, засліпивши їх блакитнуватим світлом фар. Харрі замислено глянув на жінку, намацуючи у кишені ключі.

– Лише розчинна кава. Послухайте, я зателефоную…

– І розчинна кава годиться, – відповіла Мартіна.

Харрі хотів був встромити ключа у замкову шпарину, але Мартіна випередила його, штовхнула блакитні двері, які тихо розчинилися й знов зачинилися, але замок не клацнув.

– Це через мороз, – пробурмотів Харрі. – Будинок стискається від холоду.

Він добре причинив двері, коли вони увійшли до під’їзду.

– Прибрано у вас, – зауважила Мартіна, знімаючи у передпокої чоботи.

– Я маю небагато речей, – озвався Харрі з кухні.

– І які ж з них вам найбільше до вподоби?

Харрі на мить замислився.

– Платівки.

– Не фотоальбоми?

– Я не вірю у фотоальбоми.

Мартіна увійшла на кухню, затишно