Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"

Пан Ірвінг підійшов до вікна й задивився на золоте від сонячного сяйва море, на поверхні якого здіймав хвилі надсадний вітер. Кілька секунд у кімнаті з темними стінами панувала мовчанка. Потім пан Ірвінг повернувся й глянув у співчутливе лице Енн, усміхаючись здивовано й ніжно.

— Я думав про те, чи багато ви знаєте, — мовив він.

— Я знаю все, — миттю озвалася Енн. — Бачте, — квапливо пояснила вона, — ми з панною Лавандою дуже близькі подруги. Вона не розкаже таких особистих, священних речей будь-кому. Та ми з нею рідні душі.

— Так, напевне. Я попрошу вас про послугу. Мені дуже хотілося б навідати панну Лаванду, якщо вона дозволить. Ви могли б запитатися в неї?

Чи могла б вона?! Звісно, могла б! Так, це було кохання, справжнє кохання, з усією чарівливістю мрії, сюжету й рими. І хай ця історія була дещо запізніла, мов троянда, розквітла не в червні, а в жовтні, та все одно — це була троянда, що вся складалася з духмяного, золотого аромату — і золото мерехтіло в самім її серці. Ніколи ще не бігла Енн із таким приємним дорученням, як наступного ранку, кваплячись поміж буків до Графтона. Панна Лаванда була в саду. Від хвилювання руки Енн похололи, а голос тремтів.

— Панно Лавандо, я мушу дещо вам розповісти… дуже важливе. Знаєте, що?

Енн не сподівалася, що її подруга здогадається, та панна Лаванда раптом зблідла й промовила тихим, згаслим голосом, із якого зникла вся притаманна їй іскриста радість:

— Стівен Ірвінг повернувся?

— Як ви знаєте? Хто вам сказав? — вигукнула Енн, розчарована тим, що її велику таємницю розкрито.

— Ніхто. Я зрозуміла із твого виразу.

— Він хоче навідати вас, — сказала Енн. — Можна, я напишу йому, що ви згодні?

— Так, авжеж, — відказала схвильована панна Лаванда. — Чого б я мала йому відмовляти? Він же прийде лише як друг.

Утім, Енн мала щодо цього власну думку. Вона квапливо побігла в дім, щоб там, за столиком панни Лаванди написати записку панові Ірвінгу.

«Як це гарно — жити, наче в романі, — радісно думала вона. — Зрештою все буде добре… мусить бути добре. У Пола буде мама, яку він любитиме всім серцем, і всі будуть щасливі. Але пан Ірвінг забере панну Лаванду далеко звідси — і хтозна, що тоді буде з кам’яничкою. Отож, і тут є зворотний бік, як, здається, геть в усьому на світі».

Написавши свою важливу записку, Енн сама віднесла її на графтонську пошту, де, зустрівши листоношу, попросила доставити ЇЇ до Ейвонлі.

— Це дуже-дуже важливо, — наполягала Енн. Листоноша, старий буркотливий дідок, видався їй геть недоречною кандидатурою на роль посланця Купідона, та й не знала вона, чи безпечно покладатися на його пам’ять. Втім, він обіцяв не забути — і їй довелося задовольнитися цим.

Шарлотта Четверта відчувала, що того дня в Прихистку Луни оселилася таємниця… таємниця, яку не довірили їй. Панна Лаванда, витаючи думками деінде, блукала в саду, та й в Енн мовби вселився дух непосидючості, і весь час вона бігала туди й сюди, вгору і вниз між кімнатами. Шарлотта вичікувала, доки їй не забракне терпіння, аж ось рішучо стала перед Енн, коли ця замріяна юна особа втретє безцільно перетинала кухню.

— Прошу вас, панно Ширлі, мем, — мовила вона, труснувши синіми бантами, — так тяжко бачити, що у вас із панною Лавандою секрет, і даруйте, що я така допитлива, панно Ширлі, мем, але це страшенно недобре — не казати мені, коли ми всі були такими добрими друзями.

— Люба Шарлотто, я все розповіла б тобі, якби то була моя таємниця… та вона належить панні Лаванді. Але скажу тобі дещо — тільки, якщо нічого не вийде, ти ні словом не прохопишся жодній живій душі. Сьогодні тут буде прекрасний принц. Він уже колись приходив — багато років тому, — та в лиху годину поїхав далеко-далеко й забув про казкову стежину до зачаклованого замку, де виплакала за ним усі очі вірна принцеса. Але ось він усе згадав, а принцеса й досі чекає на нього, бо ніхто не міг розчаклувати її, окрім єдиного коханого принца.

— Ох, панно Ширлі, мем, а що це означає в прозі? — видихнула спантеличена Шарлотта.

Енн засміялася:

— У прозі це означає, що сьогодні панну Лаванду навідає давній друг.

— Тобто колишній жених? — запитала прозаїчна Шарлотта.

— Так, вочевидь — у прозі, — серйозно відказала Енн. — Він — батько Пола, Стівен Ірвінг. І хтозна, що із цього вийде, та сподіваймося на краще, Шарлотто.

— Надіюся, він одружиться з панною Лавандою, — недвозначно мовила Шарлотта. — Деяким жінкам судилося бути старими паннами і, боюся, я одна з них, панно Ширлі, мем, бо чоловіки мене завжди дратують. Але панна Лаванда інакша. І я завжди хвилювалася, як думала, що з нею буде, коли я виросту велика й муситиму їхати до Бостона. У мене більше немає сестер, і що, як їй доведеться взяти чужу покоївку, а вона сміятиметься з її забав, лишатиме речі не на своїх місцях і не захоче бути Шарлоттою П’ятою? Може, вона й не битиме посуд так часто, як я, але ніхто, ніхто більше так її не любитиме.

І вірна маленька покоївка із плачем кинулася геть.

Того дня в Прихистку Луни чаювання минало як завжди, хоча жодна із трьох його учасниць не могла проковтнути ані шматочка. Після чаю панна Лаванда пішла до себе й убралася в нову «незабудкову» сукню; Енн тим часом зачесала їй коси. Обидві вони страшенно хвилювалися, хоч панна Лаванда й намагалася виглядати холодною та незворушною.

— Завтра мушу поцерувати штору, — сказала вона так, ніби й не мала справи, важливішої за цю. — Вони виявилися геть нетривкі й погані, надто зважаючи на гроші, що я за них віддала. А Шарлотта знов забула витерти поруччя на сходах. Треба буде з нею поговорити.

Сидячи на ґанку, Енн побачила Стівена Ірвінга, котрий ішов до них стежиною через сад.

— Тут мовби взагалі немає часу, — усміхнено роззирнувся він довкола. — Ані в домі, ані в саду нічого не змінилося, відколи я був тут двадцять п’ять років тому. Від цього я знов почуваюся молодим.

— Ви знаєте — час зупиняється в зачаклованім замку, — серйозно відповіла Енн, — і знову рушає вперед тоді, коли приходить принц.

Пан Ірвінг ледь сумовито всміхнувся, дивлячись на її лице, осяяне юністю й надією.

— Іноді принц запізнюється, — пролунала його відповідь. Він не просив Енн перекласти його слова прозою. Як усі рідні душі, він «розумів».

— О ні — коли тільки істинний принц