Читати книгу - "Північне сяйво"

— Дитина!

— Не відпускай її!

Ліра вп'ялася зубами в його велику веснянкувату руку. Він скрикнув, але не відпустив її, навіть коли з руки закрапала кров. Пантелеймон шипів і плювався, але нічого не допомагало, — чоловік був сильніший за Ліру і тягнув за руку. Як вона не намагалася другою рукою втриматися за рейку, це їй не вдалось, і вона наполовину опинилася в кімнаті.

Вона не видавала й звуку. Ногами вчепившись за гострі краї металевих листів нагорі, вона хотіла видертися назад — вона дряпалася, кусалася, штовхалася та плювалася з надзвичайною люттю. Чоловіки важко дихали, скрикували від болю чи напруження, але продовжували тягти.

І раптом сили покинули її.

Ніби рука незнайомця доторкнулася саме туди, де він не мав права торкатися, і зачепила щось глибоке і цінне.

Вона відчула, що непритомніє, в неї паморочиться голова, все болить, все гидке, вона вся спітніла від шоку.

Один із чоловіків тримав Пантелеймона.

Він схопив Ліриного деймона в свої людські руки, і бідолашний Пан тремтів, майже непритомніючи від жаху та відрази. Його образ кота, його шерсть— тепер тьмяна,

світло анібаричних ламп… Він вигнувся, намагаючись дістатися до Ліри, а вона обома руками тягнулася до нього… Вони завмерли. їх захопили.

Вона відчувала ті руки… Це не дозволялося… Ніхто не повинен був торкатися… Неправильно.

— Вона була сама?

Чоловік роздивлявся простір над стелею.

— Здається, сама…

— Хто вона?

— Нова дитина.

— Та, яку самоїди-мисливці…

— Так.

— Ви не думаєте вона… деймонів…

— Може бути. Але, звичайно ж, не сама?

— Чи повідомити…

— Я думаю, це поставить крапку, чи не так?

— Згоден. Краще б вона зовсім не чула.

— Але що нам тепер робити?

— Вона не може повернутися до інших дітей.

— Неможливо!

— Здається, ми можемо зробити лише одну річ.

— Зараз?

— Доведеться. Не можна відкладати це до ранку. Вона хоче подивитися.

— Ми можемо зробити це самі. Немає потреби ще комусь втручатися.

Чоловік, який здавався відповідальним, чоловік, який не тримав ні Ліру, ні Пантелеймона, колупався нігтем великого пальця у своїх зубах. Його очі бігали, вони стрибали та сковзали туди-сюди. Нарешті він кивнув.

— Зараз. Зробимо це зараз, — сказав він. — Інакше вона все розкаже. Принаймні шок запобіжить цьому. Вона не пам'ятатиме, хто вона, що вона бачила, що чула… Ходімо.

Ліра не могла говорити. Вона ледве дихала. Вона дозволила провести себе крізь станцію вздовж порожніх коридорів, повз кімнати, в яких дзижчало анібаричне світло, повз гуртожитки, де спали діти разом зі своїми деймонами поряд на подушках та бачили однакові сни. І кожної миті вона дивилася на Пантелеймона, а він на неї — вони не зводили очей одне з одного.

Потім двері, які відчинялися за допомогою великого колеса, свист повітря і яскраво-освітлена кімната з сяючою білою плиткою та іржостійкою сталлю. Страх, який вона відчувала, був майже фізичним болем, це був фізичний біль, коли вони посадили її та Пантелеймона у велику клітку зі срібної сітки, над нею висіло величезне блідувато-срібне лезо, яке призначалося, щоб розлучити їх назавжди.

До Ліри повернувся голос, і вона закричала. Звук луною відбився від блискучих поверхонь, але важкі двері зі свистом зачинилися — вона могла кричати й кричати скільки завгодно — жоден звук не пройшов би крізь них.

Але Пантелеймон у свою чергу звільнився від тих ненависних рук — він був левом, орлом, він впивався в них жахливими пазурами, бив величезними крилами, потім він став вовком, ведмедем, тхором, який кидався, ричав, бив — безперервний ланцюг змін образів — надто швидких, щоб осягнути їх всі; він не припиняв стрибати, літати, вивертатися від їх незграбних рук, які били і хапали лише повітря.

Але, звичайно, в них також були деймони. Це була сутичка не двох проти трьох, а двох проти шести. Борсук, сова та павіан також намагалися схопити Пантелеймона. Ліра кричала їм:

— Чому? Чому ви це робите? Допоможіть нам! Ви не повинні допомагати їм!

І вона билася і кусалася ще більш розлючено, поки чоловік, який тримав її, не скрикнув і не відпустив її на мить — вона була вільною. Пантелеймон кинувся до неї, як блискавка, і вона притиснула його до своїх грудей, а він вп'явся своїми пазурами дикого кота в її плоть, але цей біль був бажаним для неї.

— Ніколи! Ніколи! Ніколи! — кричала вона і відступала до стіни, щоб захищатися до смерті.

Але вони знову напали на неї, три великих грубих чоловіки, а вона була лише дитиною, збентеженою та наляканою. І вони вирвали Пантелеймона з її рук, кинули її в один бік клітки, а його, незважаючи на те що він продовжував битися, в інший. Між ними була перегородка з металевої сітки, але він усе ще був її частиною, вони все Ще були з'єднані. Ще приблизно на секунду він залишався її власною дорогою душею.

Крізь важкий подих чоловіків, крізь власні ридання, крізь пронизливе дике виття її деймона Ліра чула дзижчання і бачила, як чоловік, у якого з носа йшла кров, торкнувся вимикачів на пульті. Два інші чоловіки дивилися вгору, вона простежила за їхнім поглядом. Величезне блідувато-срібне лезо повільно піднімалося, віддзеркалюючи яскраве світло. Останній момент її цілого життя скоро мав стати найгіршим.

— Що тут відбувається?

М'який, мелодійний голос — її голос. Все зупинилося.

— Що ви робите? І хто ця дити…

Вона не договорила слова дитина, тому що в той саме імомент вона впізнала Ліру. Крізь сльози Ліра бачила, як Вона пройшла, хитаючись, та схопилася за стілець. її обличчя, таке красиве і спокійне, на мить стало виснаженим Та сповненим жаху.

— Ліро… — прошепотіла вона.

Золотава мавпа кинулася до Пантелеймона і витягла його з клітки в той час, як Ліра сама випала з неї. Пантелеймон звільнився з турботливих рук мавпи і стрибнув Лірі на руки.

— Ніколи, ніколи, — видихнула вона, сховавши обличчя в його шерсті, а він притиснувся своїм тремтячим серцем до неї.

Вони вчепилися одне в одного, як люди, що вижили після корабельної аварії, і тремтіли на безлюдному острові. Вона майже не чула, як пані Кольтер говорила з чоловіками, вона навіть не могла зрозуміти тон її голосу. А потім вони залишили ненависну кімнату, і пані Кольтер напівнесла-напівпідтримувала дівчинку, коли вони йшли коридором, а потім були двері, спальня, аромат в повітрі, м'яке світло.

Пані Кольтер ніжно поклала її на ліжко. Ліра так міцно обіймала Пантелеймона, що навіть тремтіла від зусилля, її ніжно гладили по голові:

— Моя люба, дорога дитино, — сказав приємний голос. — Як же ти опинилася тут?