Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

— Ми чекатимемо, поки Лорі повернеться, — заявив Вуллі.

— Авжеж, — озвався Мак-Мурдок. — Особисто я засяду на верхівці Відьомського Дерева. Я й у пітьмі знайду туди дорогу.

— Я залюбки побуду сам, — промовив Вуллі. — Чергуватиму на даху.

— А я піду по стежці і дійду до Великого Каменя, — сказала я. — 3 нього вся долина наче на долоні.

Лорі вийшла з мого храму. Вона була в чорній накидці із самотканої матерії. В руках її горів олійний ліхтар, і при його сяйві обличчя жінки здавалося білішим, а волосся — не таким рудим. Ми сиділи, зібравшись, ніби на віче, і вона нас побачила. Вили собаки. Прибіг їжак, розправив свої голки і сів, морщачи ніс. Ми, коти, поважно сиділи, обкрутивши хвости навкруг лап, і лиш бриніння вусів видавало наш тривожний стан.

— Не бійтеся, — сказала Лорі. — Усе гаразд. Лишайтеся тут. Я тільки зроблю одну справу — і повернуся. Не бійтеся, — повторила вона — і рушила по стежці.

Через важку хмару стало темно, як уночі. Жовте мерехтливе сяйво ліхтаря падало їй під ноги. Я беззвучно бігла за нею, добігла до Великого Каменя, де стежка повертала, вискочила на цей камінь і вмостилась на ньому. Сховавшись у пітьмі, я дивилась, як спускається по стежці жовтаве світло, поки воно зовсім не зникло з виду. У далекій низинці горіли вогні міста. Я лежала на камені — і тремтіла, і не тільки тому, що хвилювалася за Лорі, а ще й тому, що я наслала на Рудобородого неперевершене закляття. Що ж тепер буде далі? І що станеться з нами всіма, коли воно раптом упаде не на нього, а на Лорі? Що тоді?

Десь у гущавині дерев ухкала сова. Зненацька знявся вітер, захитав гіллям, зашелестів листям, і до мене долинули звуки музики з табору, голоси циганів. Я переплела нитки їхніх доль зі смертю Рудобородого.

Вітер ущух, і музики не стало чути. Прикликаючи до себе всю свою божественну міць, я зажадала, щоби Лорі повернулася назад. Я вся перетворилася на слух, намагаючись зачути звуки її кроків, але хай скільки я вслухалася, ніхто сюди не йшов.

Темрява стала непроглядною. На якусь мить мені здалося, що мій дух відділяється від тіла, яке тремтіло, лежачи на камені. Я більше не була Секмет-Баст-Ра, а ким я стала замість неї, я не знала. Я знала тільки те, що знов стаю заблукалим Ка, який був через вічну полуніч покинутий між Небом і Землею. І цей Ка охопила така невтримна жага чи то до міста внизу, чи то до якогось створіння, котре мешкало в ньому, що опиратися їй було марною справою. І якби той заблукалий дух утілився в якусь живу істоту, вона б негайно вибухнула сльозами страждання, котре заповнило б її до краю.

Невсипні дзеркала моїх очей вловили відблиск світла — на якусь коротку мить. Я знов була богинею Баст-Ра.

Спочатку це був слабенький проблиск світла у долині, де панувала непроникна темрява. Невдовзі цей проблиск перетворився на спалах, і за якусь часину пітьму озаряли помаранчеві язики вогню, такі самісінькі, як, буває, танцюють у каміні на вугіллі. Вони ледь пригасали, а потім розгорялися з новою силою. Ще мить — і вже на хмарах танцювали відблиски вогню.

Вогонь! Вогонь! Вогонь!..

Ген-ген удалині щось палахкотіло. Мені стало так страшно, що аж у шлунку захололо. Що віщував отой вогонь? І де зараз Лорі? Що це горить? Той прокльон, який я насилала сьогодні, мав обійтися без вогню. Я не просила свого батька Ра, який був богом Сонця й Повелителем Вогню, спалювати й спопеляти.

Сяйво набирало силу. Вогонь, вогонь! Горіння!.. Мій божественний зір неначе наяву побачив Лорі та Рудобородого, що зусібіч були оточені вогнем. Прокляття працювало геть не так, як я його замислила. Якась химерна нитка долі вплела сюди й Лорі.

Я лежала в темряві й уся тремтіла, а на хмарах, що пливли низько над землею, танцювали відблиски вогнистих спалахів.

Була вже майже дев’ята година вечора, коли містер Мак-Дьюї виконав свою обіцянку, яку давав трьом хлопчакам: подумав, чи варто завітати у циганський табір. І що більше він думав, то менше подобалась йому ця затія. Ендрю Мак-Дьюї був не з тих, хто пхає свого носа до чужого проса. Навіщо їхати, коли можна вранці закинути слівце констеблеві Мак-Кваррі та вже не повертатися до цієї теми.

Він накрив стіл на ніч кришкою, відвернув поворотний стілець — після чого його ніщо не відділяло від того місця на килимі, де вранці, вишикувавшись за ранжиром, стояли троє хлопців. Вони знову ожили в його уяві. Та найчіткіше в його пам’яті відкарбувався образ вимащеного землею, заплаканого Джорді Мак-Набба. Х’юї Стерлінг тицяв йому носовик, а хлопчик крізь сльози голосив: «Вони б'ють нещасного ведмедя, у нього ніс був у крові, він упав на землю і кричав». У його уяві знову ожила картина, породжена хлопчачою розповіддю, але тепер до неї домішалося щось іще.

Тепер він бачив не тільки ведмедя «з носом у крові», а ще й муки Лориного борсука, і вираз його стражденних очей, які довірливо дивилися на Лорі, а ще — мужність і шляхетність цього звіра.

Борсук спокійно та довірливо лежав у Лорі на руках, бо на нього чекало зцілення. Потім Мак-Дьюї подумав про ведмедя, уявив, як Лорі тримає його, і пригадав, які в неї ніжні і люблячі руки.

Зачинивши клініку, він попрямував у сусідній будинок, у якому мешкав, і зайшов до кімнати Мері-Pya. Місіс Мак-Кензі сиділа біля дівчинки, читала їй книжку, а та дивилася на неї померклими очима.

— Я зайшла до дівчинки, дивлюсь — вона не спить, — пояснила місіс Мак-Кензі. — От я й подумала: дай, почитаю, може, хоч так засне.

Мак-Дьюї знову уявив собі Лорі, й тепер вона тримала на руках його дочку. Він бачив, як дівчинка притискається їй до грудей, як зливаються, переплітаються їхні