Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

— Добре, — промовив Мак-Дьюї. — Побудьте з нею. Мені ще треба проскочити в одне місце. — На порозі він зупинився і сказав: — Я буду в циганському таборі. В них там якісь проблеми — мені треба туди.

— Я нікуди не поспішаю, — заспокоїла його місіс Мак-Кензі. їй хотілося втішити Мак-Дьюї, підтримати його у цю скрутну хвилину. Жінці було шкода цього чоловіка.

У літню пору ніч у північних широтах настає пізно, але через важкі низькі хмари землю вже огорнув морок, і довелося увімкнути фари джипа. Теплий вітер, що вже з тиждень гуляв понад Лохом, неначе промовляв, що нарешті почнеться гроза, одна із тих нечастих гроз, які трапляються над цим нагір’ям, проте Мак-Дьюї, попри важку, гнітючу атмосферу, не вірив, що це станеться сьогодні.

Коли він доїхав до табору, вже зовсім споночіло. Циганські кибитки стояли на галявині підковою, і про присутність їхніх мешканців промовляли запах смаженої олії, часнику та їдкий сморід запущеного людського стійбища. Одні кибитки були дерев’яні, з погнутими пічними трубами, які стирчали з даху, інші — просто криті тентами.

Мак-Дьюї зменшив швидкість. У кінці підкови, край дороги, він помітив два менших фургони, поділених на вузькі клітки, і запам’ятав їхнє місцезнаходження. Світло фар вихопило з темряви кількох коней, що паслися на полі. Через шкіру тварин випиналися ребра, на боках та на крупі темніли якісь плями; можливо, це були рани.

Трохи далі стояли шатра, в яких могли поворожити, продати щось із виробів циганських промислів чи пригостити (звісно, теж за гроші) тістечками або солодощами вельми сумнівного походження. Шатра були освітлені гасовими пальниками, що випромінювали мерехтливе жовте світло і дуже чаділи. Трохи далі, просто на траві, була влаштована така собі алейка, позначена рядом увіткнутих у землю смолоскипів, а за нею стояли кілька рядів сидінь із відкидними спинками та поміст — звичайні дошки, покладені на ящики та бочки. Перед цією «естрадою» сиділо з десяток глядачів.

Мак-Дьюї почув сухе ляскання, схоже на пістолетний постріл, і кінське іржання. Він зупинив машину — і саме вчасно, щоби при світлі закопченого жовтого сяйва побачити кінський круп та високого цигана в чоботах, чорній сорочці та широкому чорному шкіряному поясі із заклепками. Ось циган змахнув рукою — і вдарив коня. Мак-Дьюї на хвильку замешкався, спостерігаючи за сценою «приборкання», тоді спинив машину біля входу в табір і вийшов. Він відчув, як у нього пітніють долоні, а під очима стає сиро, як легенько поколює шкіру, а в роті з’являється неприємний присмак ворожості.

Ендрю Мак-Дьюї ніколи не належав до тих людей, що прислухаються до внутрішнього голосу чи діють, пристосовуючись до обставин, та сьогодні він уперше в житті пошкодував, що не прихопив із собою ціпка, гарапника чи ще чогось важкого. Бо вже на підходах до циганського табору він відчув, ба навіть більше — був затоплений злобою, цинічністю, ворожістю, які витали над цим місцем.

При вході за ветхим столом сиділа «касирка» — стара страшна циганка у дранті та з чорним, засмальцьованим до блиску гаманцем, почепленим на бік. І там же висіла табличка: «Вхід 1 шилінг». Мак-Дьюї кинув на стіл купюру вартістю в десять шилінгів, стара карга запустила свою лапу в гаманець, витягла решту монетами по шилінгу та по шість пенсів, поквапно махнула в бік сцени і прорипіла:

— Давай, давай, вистава вже йде.

Мак-Дьюї, не торкаючись до решти на столі, гримнув:

— Агов, стара! Жени ще один шилінг. Зі мною цей фокус не пройде!

Стару відьму наче підмінили: вона розкрила рота, розрепетувалася і стала сипати прокльонами. З недоброї пітьми вигулькнув кремезний чорнявий циганюра, і Мак-Дьюї упізнав у ньому того самого типа в чоботах і шкіряному поясі з заклепками. Циган грався батогом з важким пужалном.

— Що ви тут робите? — крикнув циган. — Хочете пограбувати цю нещасну? Та ми бідні, як церковні миші.

Мак-Дьюї обернувся до чолов’яги і, ледь не встромивши руду бороду йому в лице, сказав:

— Цигане, знайди собі іншу касирку! Я дав їй десять шилінгів. Решту можеш полічити сам.

Циган мовчки подав старій знак, і та виклала шилінг, якого бракувало. Мак-Дьюї згріб гроші в кишеню і пройшов за мотузку. Циган з нагаєм пройшовся туди-сюди за кілька кроків від нього, зухвало вишкірився, потім засміявся і, погойдуючись, пішов геть.

Поблизу глядацьких місць стояв дерев’яний квадратний поміст, на якому сиділо троє музикантів — двоє чоловіків і жінка. Чоловіки грали на скрипці та акордеоні, а жінка притупувала й торохтіла бубном. Саме показували верховий номер: циганчата їздили на конях по колу смолоскипів. Мак-Дьюї трохи подивився на цей виступ і досадно сплюнув, уражений циганською безцеремонністю: все те, що показували циганчата, легко міг би повторити будь-який тутешній десятирічний хлопчак.

Ветеринар дочекався, поки вершник скінчить виступ і покине «арену». Знову почувши іржання коня, він зауважив, що циганський оркестр заграв на повну силу, намагаючись приглушити цей зойк, а циганка, яка трусила бубном, ще й закричала на додачу. Нікому не було жодного діла до Мак-Дьюї. Він непомітно прослизнув між рядами сидінь туди, куди не досягало світло смолоскипів, швидко перейшов галявину, рухаючись у темряві по пам’яті, й попрямував туди, де ще з дороги запримітив фургони з клітками.

Сморід від кліток разив наповал. Із темряви доносилося шерехтіння, стогони, скигління… Хтось ридав жіночим голосом, але хто? Мак-Дьюї прислухався, уражено зітхнув, витяг запальничку, запалив, прикриваючи вогник долонею…

— Лорі!..

— Ендрю!..

Він був настільки ошелешений, зустрівши її тут, у циганському таборі, що навіть не звернув уваги, що вона вперше назвала його не «містер Мак-Дьюї», а «Ендрю». Ветеринар помітив її не одразу, бо на жінці був чорний балахон з капюшоном, який приховував її вогнисте волосся. Крім того, вона стояла навколішках перед кліткою, яку сама ж і відчинила. На руках у Лорі сиділа суха, наче мумія, напівжива мавпа. Вона смоктала її палець — і тихо підвивала.

— Лорі, заклинаю, тільки не шуміть…

Він