Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Обережно прикриваючи рукою від стороннього ока вогонь запальнички, Мак-Дьюї став обходити клітки. Усе, що було всередині, або лежало покотом, насилу дихаючи, або сиділо, жалюгідно скулившись у кутку. Серед звірів були горностай, двійко лисиць, білка, а також чи то польовий кіт, чи то соснова куниця. Розкуйовджений орел сидів, забившись у куток клітки, і годі було розпізнати в цій купі пір’я гордого птаха. В сусідній з ним клітці було троє мавп, ще жалюгідніших, ніж та, яку тримала Лорі. В іншій клітці, розпластавшись, лежав заєць-русак, і з його пози та смороду Мак-Дьюї зрозумів, що до тварини кілька днів ніхто не заглядав і заєць просто врізав дуба.

Мак-Дьюї загасив вогонь. Коли його очі призвичаїлися до темряви, яку майже не розсіювано світло дальніх смолоскипів, він повернувся до жінки, котра зіщулено сиділа на землі.

Тепер він розібрав її бліде обличчя і вологі очі.

— Ендрю — що це? — прошепотіла Лорі. — Вони ж помирають…

— Недоїдання, — коротко пояснив Мак-Дьюї. Він сягнув рукою до кишені, яка ніколи не була порожньою, видобув з неї морквину і простягнув її мавпі, яка сиділа на руках у Лорі. Тварина схопила морквину і жадібно з’їла, і поки вона її гризла, з її очей лилися сльози радості. З-за ґраток понад ними благально висунулися три пари худезних чорних рук. Мак-Дьюї віддав усі свої запаси — все до останнього кусника.

З іншого боку галявини долинув вибух музики, галас та оплески.

— Ходімо, — промовив Мак-Дьюї і допоміг Лорі піднятися. — Робити нам тут більше нічого.

— Що робити з нею? — прошепотіла вона.

Мавпа, пригорнувшись до Лорі, двома руками обіймала її за шию.

— Посади її назад. — Він м’яко відірвав тварину від Лорі, посадовив її у клітку, але вона несамовито запищала. — Коли я з ними розберуся, цього більше не буде. Ходімо.

І вони пішли через недобру ніч, міцно тулячись одне до одного. Саме повітря в цьому таборі було напоєне жорстокістю та звірством. Мак-Дьюї дякував долі, що ця жінка опинилася поруч у таку мить, і як цілющі ліки вдихав пахощі її волосся та шкіри.

Намагаючись триматися в тіні, вони тихо попрямували до глядацьких місць. Музиканти зійшли з помосту, але далеко від нього не відходили. Потім з’явилося четверо чоловіків, яких очолював огрядний смаглявий циган у кітелі з аксельбантами й поношеному кепі. Вони витягли на освітлений п’ятачок клітку завбільшки із собачу буду. Знову з’явився вишкірений тип у шкіряному поясі, і коли пролунали перші музичні акорди, він представив публіці товстуна в кітелі: найзнаменитіший у світі приборкувач диких тварин, незрівнянний Дарвас Ургчин. Двері клітки відчинилися — і під світло смолоскипів за ланцюг був витягнутий невеличкий чорний ведмідь.

— Ведмідь! — ахнула Лорі. — Той нещасний ведмедик, про якого він мені писав…

— Хто писав? — не второпав Мак-Дьюї.

— Хтось підкинув мені записку з підписом «Джорді», — пояснила Лорі. — А ще раніше він приносив мені жабу.

— Ага! — вигукнув. — От чортеня.

Тепер йому стало зрозуміло, як Лорі опинилася тут.

— Що ж вони тепер з ним зроблять? — прошепотіла Лорі.

— Почекаємо — побачимо.

Гладкий приборкувач, котрий був явно напідпитку, тримав ведмедя так, щоб лівий бік його був схований від поглядів ріденької публіки, проте досвідчене око Мак-Дьюї швидко визначило відкриту страшну рану на задній лапі. Не міг він не помітити і того, що звір болісно припадав на ногу, коли його тягли за ланцюг по помосту.

А ще він побачив засохлу шкірку на чутливому носі тварини, що, мабуть, тільки-но почав заживати після останнього знущання. І Ендрю Мак-Дьюї, чоловік загалом звиклий до звіриних недуг, каліцтв і крові, вирішив, що коли з нещасного ведмежого носа скапне ще бодай крапля крові, він цього не терпітиме.

— Ендрю, Ендрю, — прошепотіла Лорі, яку бив дрож, і тільки щільніше притиснулася до нього, міцно схопила його руку.

Музиканти заграли чардаш, а п’яний гладкий дресирувальник смикнув за ланцюг, примушуючи ведмедя підвестися на задні лапи. Над твариною височів здоровило у чорному поясі і з нагайкою, він весь час підштовхував ведмедя і гамселив його пужалном.

Дресирувальник почав кричати «Гей!.. Гоп!», смикати за ланцюг і змушувати тварину танцювати. Ведмідь, котрий і на чотирьох ногах ледь стояв, на двох і зовсім не тримався і постійно падав на передні лапи.

У переляканих очицях відбивалось мерехтіння смолоскипів, а коли він, злякано зіщулившись, роззявив пащу, в ній замість зубів були обламані пеньки. Такий ведмідь не міг би вкусити навіть дитини.

Тремтячи від обурення, Мак-Дьюї стояв і дивився. Назрівала розв’язка, але якою вона буде і куди заведе, він ще не знав. У чому він був певен, так це в тому, що дивиться на страждання тварини не своїми очима, а очима Лорі, в яких застигли дитячі сльози. Попри страшенну худорлявість ведмедя, його ноги були мішкуваті та безформні, як штани циркового клоуна, і в голові Мак-Дьюї промайнула думка, що, мабуть, він ще у житті не бачив картини, сумнішої за цю…

А потім розігралася жахлива сцена!

Коли нещасний звір звалився знову і знову був піднятий на задні лапи ривком ланцюга, циган з розмаху зацідив ведмедеві по носу свинцевим пужалном, і з носа тварини бризнуло щось чорне; принаймні, при миготливому сяйві смолоскипів воно видавалося чорним.

Мак-Дьюї почув, як настрахано скрикнула Лорі. Він не пригадував, як вивільнився від її рук, як дійшов до помосту, зате чудово пам’ятав і те, з якою силою зацідив у пику здоровилу, і задоволення, яке отримав від цього. Якби удар влучив у скроню, той, мабуть, упав би замертво. Циган з розплющеним носом завалився горілиць на поміст.

Знешкодивши бурмила, Мак-Дьюї вихопив у нього з рук важкий батіг, обернувся до «приборкувача», огрів його по гладких сідницях і гаркнув громовим голосом:

— Ану танцюй, кабан вгодований! Танцюй, кому кажу!..