Читати книгу - "Томасина - Пол Гелліко"

Глядацькі лави пожвавішали, хтось крикнув: «Браво! Молодець! Сам напросився!». Хтось інший обережно зауважив: «Треба робити звідси ноги!». Глядачі потяглися до виходу, а з іншого краю табору почулися крики; до місця пригоди скакало з дюжину вершників. Циган із поясом досі лежав повержений та все обмацував руками свою заюшену мармизу. П’яний «приборкувач» кинувся навтьоки. Ведмідь валявся розпластаний долічерева і все намагався лизнути понівечений ніс.

Підійшли цигани, і Мак-Дьюї піднявся на поміст.

— Хто тут за старшого? — крикнув він. — Я заберу його з собою до відділку, йому буде висунуте звинувачення.

Видовище розпластаного здоровила й холоднокровна лють рудого бороданя, який виліз на поміст, умить позбавили циганів наступального запалу, ба навіть дещо спантеличили, а один з них, почувши запитання Мак-Дьюї, відповів:

— Барон Таргу там, у своєму фургоні. Якщо він тобі потрібен — іди туди.

Мак-Дьюї крикнув глядачам, які ще залишались на місцях:

— Розходьтеся по домівках! На сьогодні вистава закінчена.

Потім він підійшов до Лорі, яка опустилась навколішки біля ведмедя, поклавши його голову собі на коліна, та все прикладала носовик йому до носа, намагаючись спинити кровотечу. Схилившись до неї, Мак-Дьюї сказав:

— Лорі, повертайся додому. Вистави вже не буде. Зате може виникнути якась… якась сутичка. Дуже тебе прошу, повертайся додому.

Лорі підвелася і стала поряд, жодним порухом не виказуючи бажання покидати свого супутника.

— Де цей Таргу? — звернувся до циганів Мак-Дьюї. — Мені він потрібен негайно.

Той циган, що говорив, кивком показав на кибитки.

— Таргу там… якщо не боїшся, то можеш піти.

Мак-Дьюї повернув батіг пужалном догори.

— Ану розійшлися! — гаркнув він і ступив наперед. Цигани трохи посунулися, утворивши вузенький прохід, через який не можна було пройти, не зачепившись плечима. Лорі невідступно йшла за ним. Коли вони пройшли, цигани знову зімкнулися і тісним гуртом рушили слідом за ними.

Охоплений праведним гнівом, Мак-Дьюї геть утратив будь-яку пильність. Ці брудні волоцюги так його розлютили, що він був ладен сам-один виступити проти цілого табору. Його уява вже живописала цього таємничого барона Таргу у вигляді дванадцятифутового велета, і він би з радістю розправився з ним так само, як із тим здорованем біля помосту.

Але справжній Таргу виявився зовсім іншим: маленький, худенький, із червоною обвітреною мармизою та поросячими очима. Він був одягнутий у звичайні штани, сорочку без коміра та жилетку без ґудзиків, а на голові сидів звичайний котелок. Його єдиною прикметою було велике золоте кільце-сережка у лівому вусі. Він ступав неквапною ходою в супроводі всього циганського наброду: чоловіки, жінки та циганчата, які замикали процесію.

— Ти — Таргу, ватажок цієї банди? — запитав Мак-Дьюї.

Голосом сухим і напрочуд тоненьким опецьок у котелку відповів:

— Так, я Таргу. Ти мене шукав? З якого це дива ти кидаєшся на моїх людей, лупцюєш батогом мого приборкувача Ургчина? Що ви тут загубили — ти і ця руда відьма, що наводить вроки на наших дітей?

Поки він говорив, циганська братія обступила їх зусібіч і стала звужувати коло. Мак-Дьюї вмить зрозумів свою помилку. Невинна зовнішність опецька в котелку, як дві краплі води схожого на звичайнісінького аргайльського фермера в недільному вбранні, притупила його пильність. Було ясно як день, що від цієї миті і він сам, і його супутниця відрізані від свого світу, де панували закон і розум, і за одну коротку мить перенеслися назад на шість або й усі сім століть назад; такі собі зіваки доби середньовіччя, що волею випадку потрапили до небезпечного, одержимого забобонами циганського світу.

Та відступати не було куди, і Мак-Дьюї, войовничо виставивши наперед кущисту бороду, сказав:

— Таргу, ти підеш зі мною в поліцейський відділок, і я заявлю на тебе за жорстоке ставлення до…

Чи дав би сам циганський ватажок добро на вбивство двох зайд, цього не скаже ніхто, але тієї ж миті з-за натовпу долинув дикий зойк; хтось кричав якесь слово незнайомою мовою. Потім крик повторився. Цигани в юрбі посунулися, утворивши прохід, і в ньому з’явився чолов’яга в чоботах, із чорним поясом та роз’юшеним носом. Його лице перетворилося на закривавлену маску, а в руках брязкав шмат металевого ланцюга. Розмахуючи ним, побитий циган кинувся до Мак-Дьюї, збираючись розчерепити йому голову.

Від першого удару їх урятувало те, що натовп був надто щільний: циган схибив, і ланцюг опустився на плечі когось із його одноплемінників, та так, що збив його з ніг. Водночас, це стало сигналом до дії; напруга, що накопичувалася в циганському натовпі, розрядилася загальним вибухом: у юрмі замелькали кийки, ножі, і вже за мить Мак-Дьюї люто бився, захищаючи себе та Лорі.

Ревучи, наче бик, однією рукою тримаючи Лорі, а в другій стискаючи важкий батіг, він уже майже розчистив прохід для себе і для неї, коли раптом вируюча юрба відірвала від нього Лорі. Хтось влучив йому в голову чимось важким, і Мак-Дьюї захитався від удару. Він уперся спиною у стінку фургона, а коли батіг зламався, Мак-Дьюї вихопив у одного з нападників металевий прут і став вимахувати ним наліво й направо. Він розумів, що буде повержений з хвилини на хвилину: юрма жадала крові, вона змикалась навколо нього, мов зграя псів навколо звіра, загнаного в кут. Вона насідала на нього спереду, зліва, справа і навіть зверху: якесь циганча видерлось на полотняний дах фургона і гамселило палицею просто по голові, а інше штрикало у ноги з-під фургона.

Зацькований Мак-Дьюї ледве дихав, у грудях нестерпно пекло. Сили покидали його тіло, в очах почало тьмяніти… І раптом, перекриваючи несамовиті крики, ревище та посвист войовничих нападників, пролунав крик — несамовитий, дикий і зловісний:

— Мак-Дьюї!.. Мак-Дьюї!..

Кричала Лорі. Якимось дивом вона вирвалася із циганських лап, зірвала з найближчого фургона просочений гасом запалений смолоскип і кинулася з ним у гущу битви. Натиск на Мак-Дьюї помітно послабшав.

Полум’я смолоскипа освітлювало її балахон, що пошматованим лахміттям звисав із жіночих плечей, та мідяно-руде розпущене волосся, яке ореолом обрамляло її обличчя. А в очах світився такий