Читати книгу - "Хроніки Південного"

— А твоя «цегла», як у Самаса?

— Так, BIX’и надихають.

— А ти з почуттям гумору, треба ж надумати купити на подарунок труси.

— Звісно, я з гумором і з бабками.

— Ну, як Далі.

— Стопудово.

— А тобі він сподобався?

— Ще б пак. Я не лише з гумором, з бабками, а ще і зі схильністю до мистецтва.

— Невже? А мені казали, що до спорту.

— До спорту теж. До спорту мав схильність Піфагор. Ти не знала? Боксер, між іншим.

— Ти чи Піфагор?

— Ми обидва.

— А ти справжній космос!

Можна сказати, що ми поспілкувались змістовно. Вам цікаво, чи я не думав про Моніку? Ясно, що думав. Проте все відбувалось, як у тумані. Самі подумайте: від лютого до літа. За цей час можна і в тюрму загриміти, можна кудись поїхати за кордон з регбі і не повернутися. А ще можна заритися в осіннє листя. Вона сама казала, що нічого не може обіцяти, оскільки не знає, як там буде. Це про телефонування, але й коню зрозуміло, що те ж саме з усім іншим. Роздумував я про свою Моніку, але думай ти що хочеш, а зозулі собі кують:

На різдвяній ялинці

Гойдаються зозулі

Хтозна, про що вони кують

Хтозна, чого нам накують…

Волосся Юрґи було коротке, як кажуть — протилежно пропорційне довжині ніг. Я навіть почав вважати, що випадковостей тут немає, намагався збагнути, про що я думаю, обійнявши Юрґу, але нема що тут розуміти. Музика незабаром закінчилась і всі почали дуріти. Шаленіли всі до одного, дуріли, хто як міг, не так, як на дні народження в Едити, де я один викаблучувався. Класна компашка, треба з тою Юрґою ще поспілкуватися про мистецтво. Хтось запустив «Бременських музикантів». Усі зраділи — прикольно танцювати під музику з мультиків. І підходить вона на всі випадки. Як і плюшеві ведмедики на рюкзаках випускників.

Кращого нема нічого в світі,

Як по світу з друзями бродити!

Тим, хто дружить, не страшні тривоги,

Манять, манять нас нові дороги! [19]

Далі мої спогади все більш і більш були уривчастими, все плило і розпадалося на кавалки… Пригадую лише, як раптом відчув, що полуниця, чіпси і «Смирнов» всі разом підіймаються догори. Я підскочив і погнав до туалету, але він був зайнятий, тоді я помчав у ванну і в останню мить всі дари цього свята вистрибнули назовні. Я ще не встиг збагнути, чи все вже скінчилось, як до ванни влетів Мінде й теж все віддав богам. Стоїмо тепер удвох разом і чомусь дивимось на все це. Зовсім як у Далі, думаю. Або як хробаки у моєму сні.

— Чуєш, — каже Мінде, — це хто з нас їв курку?

— Курку?

— Дивись, там шкірки плавають, — і починає їх виймати та показувати мені.

— Іди в жопу!

Мінде було смішно: «Сидимо ми за столом тримаючись за руки, сльозу змахнувши піднімемо чарку! Разом ми вип’ємо, разом закусимо і станемо сміливі, бо цей день наааш».

Мінде зловив рейверську хвилю і реготав з будь-чого, головне, чим дурніше, і щоб зовсім не в тему. Він не лише свій рюкзак обклеїв етикетками «Сири Ярославля», але майже ціле місто. Мати одного з його дружбанів працює на молочному комбінаті, то вона виписала декілька рулонів етикеток того сиру, вони все одно вже непотрібні — ніхто більше в Литовській РСР цього сиру не виготовляє. Мінде вважає, що наліпка «Сири Ярославля» крутіша за будь-які гасла M—1, чи мульки Рожицькаса, чи Тинти з «Бентські-шоу»[20]. Один чувак, який з ними всіма тусувався, написав рок-оперу для акустичної гітари «Смерть комара» тривалістю три-чотири секунди. Теж хороший приколіст.

Мінде весь час намагався запустити компакт-диск з індуською музикою, на його думку, це прикольно, але його хтось постійно відтягував від музичного центру. Бозна-звідки дістали пластинку «Shekit», вона теж не затрималась, бо всі мали власні побажання. Одна дівуля захотіла зорганізувати всіх щось зробити разом. «Ну, давайте пограємо якусь гру». — «Яку?» Вистачило дівулі промовити назву гри «Знайди річ», як всі випали. І що ми тут будемо шукати, якщо не секрет? Ніде нічого тут не заховаєш. А дівуля нервується, намагається народу правила пояснювати…

Хтось перемикає тєлік, тискаючи пульт, завернутий у пластиковий кульочок, хтось тискає рейвершу з Тельшяя в ритм Prodigy, а хтось вже всьоме регоче з того самого анекдоту про вчительку, як просить перелічити назви звірів на закінчення — ік, «коцік і бегемоцік». «А ще кашалоцік», — додаю я голосно, а про себе думаю: а ще Віцік — той байкер — не