Читати книгу - "Чтиво"

доки він підходив до стійки з тарілкою, щоб отримати пиріг. Усвідомлюючи, що вона дивиться на його вуса, Пфефферкорн рішуче нахмурився, узяв свою жалюгідну вечерю і поплентався до столику в кутку. Сів, немов у трансі, і почав розділяти пиріг на маленькі шматочки, щоб надовше вистачило. В цьому світі нікому не можна довіряти, і він учинив правильно. Виконував накази. Не вірити нікому. Все заперечувати. У світі, де нікому не можна довіряти, певні події відбувалися в логічній послідовності. Він відмовився від допомоги впливового чоловіка, якому тепер ніяково, що він цю допомогу запропонував, до того ж, він ще й розлючений, що йому відмовили. У світі, де нікому не можна довіряти, на нього чекає розплата. Пфефферкорн розумів, що потрібно боятися. Саме зараз він має перебувати у своїй кімнаті, кидати речі у валізку й обмірковувати план Б. У світі, де нікому не можна довіряти, десь у місті вже заводять фургон. У світі, де нікому не можна довіряти, фургон попрямує до «Метрополю». Чоловіки в ньому будуть одягнені в шкіряні куртки. Вони вийдуть, схоплять Пфефферкорна і запхають до фургона, зв’яжуть і триматимуть у сирому підвалі, битимуть і знущатимуться над його безвольним тілом. У світі, де нікому не можна довіряти, єдиним виходом була втеча. У світі, де нікому не можна довіряти, цокав годинник, сипався пісок, і кості уже кинули.

Хто ж у цьому світі хотів би жити у світі, де нікому не можна довіряти?

Він не відчував страху. Скоріше, це було відчуття великої втрати. До нього прийшов незнайомець, відчайдушно шукаючи надії, а він відвернувся, бо такі отримав накази. Світ, де нікому не можна довіряти,— нещасний світ. Він відчув самотність шпигуна, а за нею — гнів. Зробив те, що треба, і ненавидів себе за це. В очі кидалася убогість помешкання, яку раніше затьмарювала живість Фйотора. Стіни кишіли клопами. В килимі їх було іще більше. Стіл був липкий і щербатий. Зовсім не той стіл, що був цілий тиждень до цього. Раніше це був їхній стіл. А тепер став його столом, і Пфефферкорнові це дуже не подобалося. Він відштовхнув пиріг. Він ненавидів своїх босів. Ненавидів свою місію. Якби він хоч трохи відчував, що наблизився до Карлотти, він би втішився. Але нічого такого не було. Таке враження, що він грав головну роль у нудній п’єсі, яку написав студент. Душа ринула на вулицю, на душне нічне повітря. Він крутонув чашку з чаєм і вдивився у вир. Від того, що цілий день доводилося хмуритися, боліли губи. Він робив усе можливе, аби виконувати інструкції Пола. Був зосереджений, не дозволяв емоціям затьмарювати розум, не спускав очей з цілі. А тепер дозволив собі розклеїтись. Поступився меланхолії та невірі у власні сили. Сумував за Карлоттою. Сумував за дочкою. Йому байдуже, чого потребує країна. Йому просто хочеться додому.

На іншому кінці ресторану голова полковника зі стуком упала на стіл і перервала похмурі думки Пфефферкорна. Почулося голосне хропіння. Двері кухні відчинилися, і звідти вийшла Єлена з добре перев’язаним пакунком.

— Голодний? — сказала вона англійською і простягнула пакунок.

Схоже, лекції Фйотора про допомогу нужденним подіяли. Пфефферкорн був зворушений. Хоча апетиту в нього не було, він, з увічливості, подякував і потягнувся за пакунком.

Вона притиснула пакунок до себе.

— Голодний? — повторила ще раз.

Полковник захропів і заворушився. Єлена глянула на нього, тоді на Пфефферкорна, в очах у неї було питання.

«Голодний?».

Коліщатка ворухнулися.

Пфефферкорн пригадав.

— Я наївся, дякую,— сказав він. Говорив автоматично, підвищивши голос.— Але, можливо, з’їм це пізніше.

— Пізніше,— повторила Єлена.

Вона лишила пакунок у нього на столі і пішла прибирати.

Він сунув пакет під пахву і пішов через вестибюль. Його побачив адміністратор і гукнув:

— Повідомлень немає, месьє.

Але Пфефферкорн і так знав. Він не став викликати ліфт, побіг сходами, перестрибуючи через сходинки.

Глава вісімдесят перша

ін зачинився у ванній і поставив пакет на полицю, нетерпляче потираючи руки. Розв’язав і розгорнув. Усередині була стиролова коробочка. Він витяг її і відкрив кришку. Там лежала серветка, скручена у вузлик. Він обережно розв’язав вузол і розправив краї, готовий побачити електронний ключ або мікрочіп. Принаймні, він очікував на щось таке, але недовірливо заблимав очима, коли побачив блідий пиріжок. Ні, сказав він. Ні, ні. Він тренувався, як проводити обмін, доки слова не закарбувалися в мозку. «Голодний?» «Я наївся, дякую, але, можливо, з’їм це пізніше». «Пізніше». Таким був код. Слово в слово. Саме це і мало статися. Чому ж вона не хотіла віддавати йому пакунок, доки він не сказав пароль? Чому вона вибрала саме цей вечір, як не тому, що Фйотора не було поряд і за ними ніхто не спостерігав? Де ж тоді мікрочіп? Він помацав пиріжок. Його таким годували в безпечному будинку. На смак він здався таким же прісним, як і решта страв злабійської кухні, але Пол сказав, що цей пиріжок уважають делікатесом. Пйа... щось там далі... Пйатшеллаліхій. «Невеличкий пакунок».

Він одразу ж зрозумів відповідь і відчув себе дурнем. Розломив пиріжок і почав шукати всередині. Шукав мікрочип. Шукав мініатюрний передавач. Не знайшов нічого. Лише шматочки покришених коренеплодів і сірі пластівці якоїсь рослини в крохмалистому тісті. Розкрив пиріжок