Читати книгу - "Чтиво"

і подивився, чи немає інструкцій усередині. Не знайшов нічого. Просто пиріжок і нічого більше. Розчарований, він хотів викинути його в унітаз, але зупинився, бо загарчав шлунок. Сьогодні він нічого не їв, а тиждень у Злабїї навчив його не нехтувати їжею. Він запхнув шматочок у рота, а решту забрав із собою в ліжко, увімкнув телевізор і натрапив на заставку програми «Вірш, такий поганий!»

Серія була цікавою. Студент-поет обробив сто десяту пісню «Василія Набочки», відому як «Пісня кохання князя», де головний герой розмірковує над тим, від чого довелося відмовитись, аби підкоритися своїй долі: від кохання вродливої дівчини — і цей момент був сповнений іронією, оскільки читач уже ознайомився зі сценами, де ця дівчина показала себе не з кращого боку, бо отруїла царя і хотіла зробити те ж саме і з князем, коли той повернеться. Пфефферкорн потягнувся за книжкою на столику біля ліжка, щоб порівняти текст. Відкрив книжку в кінці, і на груди випала візитівка Фйотора. Він підняв її і оглянув із жалем. Ім’я, номер. Приватний екскурсовод. Він пішов до ванної, розірвав візитівку на дюжину шматочків і змив їх в унітаз. Подивився, як вони крутяться і зникають. Повернувся до ліжка.

Студент-поет дозволив собі вольності з римою і розміром, але найвідважнішим його кроком було те, що він приправив тон князя цинізмом. Такий варіант трохи зменшував драматизм іронії, але робив персонажа, який був занадто вже позитивним, живішим. Пфефферкорну цей прийом сподобався. Трохи негативу не завадить. Герою не доводилося бігати, як Діку Стаппу чи Гаррі Шагріну, відрубуючи пальці й ламаючи хребти, лише заради того, щоб бути цікавим. Пфефферкорн кинув у рота останній шматочок пйатшеллаліхія і витер руки об простирадло. Незрозуміло, як таке гливке і прісне тісто може вважатися делікатесом. Він позіхнув. Лише двадцять на десяту, а вже хочеться спати. Судді сперечалися. Здається, вони вважали, що національна поема — поганий матеріал для експериментів, і критикували з такою завзятістю, що камера крупним планом показала вологу пляму на штанях студента. Пфефферкорн цокнув язиком. Він ніколи не дозволяв, щоб на його заняттях зайшли так далеко. Передача закінчилася. Він знову позіхнув, цього разу сильніше, немов хотів затягнути в себе все повітря в номері. Підвівся в туалет, але ноги не знайшли підлоги, і він упав обличчям у килим. Почекав, доки встане сам. Заграла мелодія нової заставки. «Вставай!» — наказав він сам собі. Тіло не послухалося. Руки попросили дати їм спокій. Ноги теж. Таке враження, що у нього замість кінцівок чотири нахабних підлітки. Він знав, як з ними впоратися. Він дочку виховав. Удав, що йому байдуже. І все було добре, доки він не помітив, що кімната занурюється в темряву. На екрані знущалися з учительки. Він бачив її, немов у кінці вузького тунелю. Її крики долітали до нього, немов через прірву. Викладання — невдячна робота.

За мить до того, як в очах потемніло, він пригадав, чому пйатшеллаліхії так цінувалися. За рецептом у них додавали пшеничне борошно, яке в Західній Злабії було раритетом. Власне, дістати його можна було, лише перевізши контрабандою зі східної частини,— злочин, карою за який була страта. Він почув, як із дверей випав ключ, і подумав, що страва не варта ризику.

Глава вісімдесят друга

ін прокинувся в темряві. Руки і ноги були зв’язані. В роті був кляп. Штани були мокрими. Кишки бурчали, суглоби деренчали. Він почув характерний звук перемикання швидкості. Жара була нестерпною, повітря пропахло пліснявою. Можна було з упевненістю сказати, що він лежав зв’язаний у багажнику автівки. Він був на грані істерики. Горло стискалося. Він став на коліна і спробував піднятися, але так ударився головою, що мало не зомлів. Наказав собі бути раціональним. Що б зробив Дік Стапп? Він би спокійно лежав і зберігав сили. А Гаррі Шагрін? Він би рахував повороти. Пфефферкорн ліг, зберігаючи сили і почав рахувати повороти. Він визначив, що праве плече було біля зовнішньої частини багажника. Скоро він пристосувався до зміни положення тіла: якщо смикало вгору — вони піднімалися пагорбом, якщо трохи відхиляло ліворуч — спускалися. Здавалося, їхали кілька годин і зробили тисячу поворотів. Ресори в автівки були геть гнилими. Вона потрапляла в ями, і його підкидало аж до кришки, він падав і від болю збивався з рахунку. Коли це сталося втретє, він перестав рахувати і впав у відчай. Нічого ті повороти не дадуть, якщо він не знає відправної точки і напрямку, в якому вони рухаються. До того ж, він і гадки не мав, скільки перебував без тями. Він нічого не знав, геть нічого, і це незнання викликало у нього новий вибух гніву. Він знову почав вигинатися, кататися, битися, кричати і гризти кляп. По шиї потекли ріки слини.

Автівка знизила швидкість.

Зупинилася.

Двері відчинилися.

Він відчув поцілунок вогкого нічного повітря.

Коли з очей зняли пов’язку, він не став пручатися. В жовто-гарячому світлі газорозрядної лампи над ним нависли чотири обличчя. З’явилося п’яте, досить близько, щоб закрити собою світло. П’яте обличчя мало дві оточені зморшками очниці, дві тонкі безкровні губи. Голова була схожою на перекачану повітряну кульку. Обличчя посміхнулося, продемонструвавши неприродно рівні зуби. Пфефферкорн зрозумів, що то протези.

— Заради бога,— сказав він чи спробував сказати. В роті досі був кляп.

— Цить! — гаркнув Люціан Сейворі.

І закрив багажник.

П’ять:
дхиуобхриуо пжулобхатъ бху